"Член сокальської нації", як любив себе жартом називати
сам Івась Бойко, народився 19 червня 1913 року в селянській родині в Тартакові,
Сокальського району на Львівщині. Вже в юних літах став завзятим визнавцем
українських націоналістичних ідей, то й не диво, що під кінець 1920-их років
був, разом з іншими друзями, викинений з польської державної гімназії в Сокалі.
Матуру склав, як і чимало інших дискримінованих польськими
шкільними властями українських гімназистів, на спеціяльних гімназійних курсах
при монастирі св. Василія у Винниках б. Львова. Однак дальші студії у вищих
школах для всіх таких українських юнаків були закриті. їм судилося здобувати "вищу
освіту" в польських тюрмах і в концтаборі — Березі Картузькій на українському
Поліссі, де польський уряд Пілсудського відкрив "Мєйсце Одособнєня" (М.О.)
негайно після вбивства у Варшаві міністра внутрішніх справ ген. Броніслава
Перацького. Його вбив бойовик Гриць Мацейко, 15 червня 1934 року, у відплату
за "пацифікацію" 1930 року.
Концтабір у Березі Картузькій мав бути місцем жорстокого карання
і нищення всіх "бунтівничих елементів", зокрема українських націоналістів.
В другій половині червня 1934 року були виарештовані тисячі кандидатів до
Берези. Із Сокальщини вивезли на початку липня перших 14 українських "вибранців" до
Берези, в тому числі й Івана Бойка. Там він карався, разом із сотнями друзів,
до березня 1935 року. Та швидко після звільнення його знову арештували і
поставили під суд 10 червня 1936 р., де отримав присуд — 6 років тюрми —
за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Це забезпечило йому "посаду" до
неславного кінця Польщі у вересні 1939 року.
Автор цих рядків "мав приємність" бути разом з Івасем
Бойком як у Березі Картузькій, так і у львівських "Бриґідках" на
спільній келії в 1935 і 1936 році, отже мав тоді найкращу нагоду пізнати
до глибини міцний і шляхетний характер Івася та його погідну й веселу вдачу,
як рівно ж ширину його знань та гідну поставу у різних життєвих обставинах.
Зокрема затямився мені Івась з того часу як знаменитий співак-соліст
із дуже милим голосом. Найбільше пригадую його пісню "І снилося зночі
дівчині". Ці мої якнайкращі враження й переконання підтвердили незабаром
історичні події, коли ми з Івасем Бойком та іншими друзями, після приходу
німців та проголошення Української Державности, заходились будувати в Сокалі
й Сокальщині основинезалежного життя, починаючи від створення 300-членної
української міліції, повністю озброєної та умундированої.
За німецької окупації Івась Бойко одружився з Марією Стецюк,
але їхнє щасливе подружнє життя, на жаль, не тривало довго. Масові арештування
німцями українських націоналістів не оминули й Івася Бойка.
Його разом з іншими запроторено до жахливого табору смерти
в Авшвіці, з якого він видістався аж після закінчення війни. Однак і цим
разом його тяжка доля не дозволила йому повернутися до родинного гнізда.
Його дружина була в міжчасі запроторена до московських лаґерів на Колимі.
Отже Івась виїхав до Канади і звідтіля ще довгі роки допомагав
родині в міру своїх сил.
Одночасно поринув з головою у вир громадського й політичного
життя української спільноти в Канаді. Він був одним із засновників українського
видавництва "Гомін України", де був десять років головним директором
та одночасно представником "Г.У." у Клюбі Етнічної Преси. Разом
з тим був довгі роки секретарем АБН Канади та працював на пості одного з
директорів торговельної спілки "Ю-Бі-Ей".Увесь той час брав теж
активну участь у многогранній діяльності ОУВФронту, зокрема Ліґи Визволення
України. Всюди він втішався якнайкращою опінією, признанням, довір'ям, любов'ю.
Молодший брат Івана, Стах-Андрій, у 1944 році загинув в лавах
УПА. Брат Прокіп відбув московські концтабори і після смерти Сталіна повернувся
додому. Спроби Івана з'єднатися з родиною були безуспішні, що він тяжко переживав.
Видно, не судилось йому жити спокійним родинним життям...
Щойно в 1989 р. відвідала його в Торонті дочка Оксана та внучка
Наталка і тільки тоді він став щасливий. Але побачити знову свою вірну дружину
Марусю і внука Костика йому таки не судилось. Внаслідок довготривалої хвороби,
набутої ще в німецьких кацетах, він мусів піти до шпиталю св. Михаїла в Торонті,
де несподівано відійшов у вічність 31 січня 1990 року, на 77-ому році трудолюбивого
життя. Та й тоді його дружина не могла прибути з Европи, бо й сама важко
хворіла. Приїхав тільки внук Костик...
Похорон св. п. Івана Бойка відбувся 10 лютого 1990 року. В
похоронному заведенні Кардинала були відслужені панахиди, а в церкві Покрови
Пресвятої Богородиці о. митрат М. Стасів, в сослуженні отців, відправив заупокійну
Богослужбу та чин похорону. Слово про покійного виголосив його приятель з
юних літ о. Іван Ващук на цвинтарі св. Володимира в Оуквіл, Онт., де спочило
тіло Івана Бойка — серед могил воїнів УПА і збройного підпілля. Прощальне
слово сказав інж. В. Безхлібник — від родини, ОУН.ОУВФ, АБН, "Гомону
України", ЮБА та всіх учасників похорону. Чину похорону довершив о.
Іван Ващук. На тризні згадували про покійного: від Об'єднання Надбужанців
— о. І. Ващук і мґр. Ст. Харко, від ЮБА — мґр. В. Кліш, від ОЖ ЛВУ — п-і
М. Одноріг, від ЛВУ — М. Фіґоль, від Політв'язнів німецьких концтаборів —
інж. В. Безхлібник і д-р М. Марунчак, від В-ва "Гомін України" —
дир. В. Окіпнюк, який був теж господарем тризни.
Зворушливе слово подяки від родини покійного Івана Бойка сказала
його дочка п-і Оксана, яка зі сльозами в очах згадала про своє безрадісне
дитинство без батька та про велику радість і батька, і доні, і внучки при
недавній такій короткій їхній зустрічі.