на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Бібіліотека для дітей

    ЖИВОЮ СКАЗАТИ НЕ ВСТИГЛА

    ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

    Шановна редакціє «Голос з-над Бугу». Допис, який вам пропоную, знайшов я вдома вже по смерті моєї дружини Марти Джури. Вона не встигла вам його надіслати. Нововолинці пам'ятають і поважають мою Марту за її патріотичні дописи у міську газету «Народна рада», важкий і гідний життєвий шлях. А цей допис розповідає про боротьбу дочок і синів села Тартакова за незалежність своєї Батьківщини у ЗО- і 40-ві роки.
    Костянтин ДЖУРА

    Коріння моє із Сокальщини, із села Тартакова. Колись наше село славилось високою культурою. Було у нас багато товариств: «Просвіта» з великою бібліотекою, «Рідна школа», «Сільський господар», Сою:» українок. Був і досить популярний аматорський драмгурток. Наші дівчата і хлопці грали, пам'ятаю, п'єсу про голодомор в Україні «Де воля кривавим цвітом зацвіла». Приїздили до нас і з інших сіл: дівчата і хлопці з Перв'ятич грали виставу «Блудний син», а аматорський гурток із села Спасова — п'єсу «Україна в крові». За головного режисера був у нас Михайло Мандрик. Бували у нас в гостях і львівські артисти, ставили «Отамана Хмару», «Гетьмана Полуботка». ;
    Не дуже заможне, село наше було багате на духовність. Для малих дітей була в нас захоронка, де вчили любити Бога і рідний край. А скільки пісень навчили нас виховательки захоронки: і церковних, і світських, і народних українських. Коли я була третьокласницею, ми вже робили вправи у національних строях, з віночками на голові, і при цьому співали:
    Від синього Дону до
    сивих Карпат,
    Одна самостійна Вкраїна.
    Ми — діти Вкраїни,
    широких степів.
    Ми всі є до бою готові.
    За правду, за волю, за
    славу батьків
    Наш прапор леліє горою!
    Змалечку нас привчали ходити до церкви, і я не пам'ятаю жодної неділі, коли б я не пішла на службу Божу. Після відправи, пообідавши, усі йшли до читальні, де відбувався якийсь культурний захід.
    Мій батько Степан і брат Володимир були катовані під час пасифікації у 1937 році. Пам'ятаю ті страшні дні, як жандарми вели прив'язаними до коней II. Саноцького, В. Баштика, О. Якимовича. Всю дорогу їх били і вели на Тартаківець до читальні. Від костелу, уже знеможених, сунули їх по дорозі, а ми, діти, бігли за ними.
    Мала я двох старших братів Володимира і Андрія. Обидва були членами ОУН — підпільної організації. Андрій, напевно, був старшиною якимсь, бо до нього часто приходили хлопці з нашого села, про щось радилися, кудись ходили, читали підпільну літера туру і ретельно по тому її ховали. Часом я знаходила, вистеживши їх, заборонені книжки, та й сама читала, а опісля ховала. Один хлопчина мені розповідав, що коли його прийняли в ОУН, то він так радів, що ніч заснути не міг. Так ми любили свою Україну!
    На 1 листопада 1935 року мій брат Володимир вивісив на церковній бані синьо-жовтий прапор, допомагав йому Петро Мельник. Поляки приїздили з пожежним краном аби зняти прапор, але не змогли, тоді стали стріляти по ньому і так збили його.
    1937 року були великі арешти. Арештували брата Андрія, Петра Мельника, Івана Мандрика. Степана Курія і зовсім молодого Василя Кошпу. Усі вони сиділи у львівських в'язницях до 1939 року. Після арешту Андрія всі підпільні справи були передані моєму братові Володимиру. В 1939 році він одружився, і товариші подарували йому два образи: на одному святий Юрій, а на іншому — українські князі та гетьмани.
    І я, що свою молодість віддала справі визвольних змагань, за те була арештована й засуджена на десять років, повернулась на Україну в 1973 році в м. Нововолинськ.
    У 1939 році прийшло так зване «визволення». Змінилися порядки, але підпілля продовжувало свою роботу. Стала його учасницею і я. У 1943 році наша провідниця Марія Конзолюк зібрала нас і повідомила, що на Волині утворилася Повстанська армія, яка виступає проти німців і що мусимо їй допомагати. Ми всі погодилися. Мене направили на санітарні курси, після цього я доглядала поранених у боях з ворогами України. Ніколи не забуду пораненого хлопця з села Романівни Йосипа Якубця. До мене прийшла його тітка з благанням порятувати, але було вже пізно. Уранці Йосип помер. Поховали й покликали священика, щоб запечатати гріб. Одного разу повідомили, що боївка УПА натрапила на засідку і що є поранені.
    Іду на поле — в житі сидить хлопець, спершись на кулемет, куля пробила груди пройшла через легені. Висока темпера тура, рана кровавить. По слала я зв'язкову до Спа сова і попросила пана Трохимчука, котрий мені допомагав переправити хлопця до Спасова на лікування. У бою з радянським .військом був поранений і мій найменший брат Йосип. Йому куля також пройшла через легені. Кожен день облави, поранення. Облави не минали жодної хати, жодної забудови, все було проколоте багнетами.
    Страшна облава була в нашому селі 1945 року, зрадила купка боягузів, що сподівалися від «совєтів» милості. Забрано було Петра Рубашевсь кого, Василя Мандрика, Євгена Потапа, Степана Левчука, Петра Пруса, Ярослава і Михайла Сенчуків. У нашому стояла тоді прикордонна застава та батальйон «стребків», які цілими днями вишукували наших хлопців. Села наші стогнали від болю і куль. У засідці був убитий Степан Чорній, мій близький друг, який приходив до мене напередодні смерті. І сказав, когось із зрадників бачив на засідці.
    Багато хлопців вдалося мені вирятувати, згодом я отримувала від них листи підпільною поштою. Писали: «Люба, дівчино, моє життя залежало від вас, стрінемось, коли буде самостійна Україна». Вороги наші пильнували нас, дійшла й до мене черга ховатися. Доводилося ночувати і в полі і в лісі. А, коли надійшла осінь, подалася я у сусідні села, Зупинилась у Перв'ятичах, в дуже добрих людей, яким , безмірно вдячна. 25 грудня 1945 року мене заарештували, бо аж два дні у тому селі була облава і хтось вказав пальцем на мене, мовляв, то не з нашого села дівчина; Привезли мене на прикордонну заставу, там вже, була моя фотографія, доставлена нашим сільським зрадником. Комендант став умовляти мене: «Ти ж іще молода, тобі треба заміж виходити, дітей народити, тож подумай добре». Через день знову те саме. 31 грудня він мене вже не вмовляв, а дав волю своїм кованим чоботам. Наступив перший день нового 1946 року. Увечері принесли якоїсь юшки, всі хлопці, що були в камері, повиходили, а брата Андрія нема. Я за йшла до камери, бачу лежить на нарах. Я скрикнула, він підвівся і я його не впізнала: обличчя, в крові, очей не видно. Я плакала, несамовито закричала, нас тут же розігнали по камерах і зачинили. На ранок мене викликав начальник НКВД Швець і звелів: « Пиши і до меншого бра та, щоб прийшов з повиною”.
    За кілька днів довелось мені йти в КДБ до справжнього ката Максимова. Він, правда, мене не бив, але змушував стояти від четверга до суботи, дві доби не давав спа ти. По цьому два тижні сиділа в туалеті зачинена, а розміри цієї комірки були 80 см на півтора метра.
    Заарештували деяких інших наших сільських дівчат. Когось відпустили на волю, а мене, Марійку Климчук з Тартаківця, Теклю Левчук з Романівки судили. Коли дівчата пішли додому, це був єдиний радісний день, в неволі, хотілося одній відбути за всіх, та не вдалось. Була засуджена 10 квітня 1946 року і 25 травня вивезена зі Львова в КОМІ. У засланні на пошті у мене й брата витягали з посилок сало, а клали цеглини. Але ми вижили і дожили до світлого дня Незалежності.

     

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського