на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Бібіліотека для дітей

    3 історії міста Сокаля

    Микола Голубець

    I.Вступ — Праісторія — Перші історичні відомості — Під владою
    мазовецьких князів — Включення до Польщі — Татарський погром і
    перенесення оселі на правий берег Бугу — Стан міста в пол. XVI ст.

    Славне своїм живучим культурно-національним рухом місто Сокаль, центр українського життя не тільки для самого повіту, але й доволі широкої округи суміжної Волині, не має ще своєї української моно¬графії. Дещо світла на історію його церков кинули принагідні нариси оо. В. Чернецького та Й. Мариновича, а те, що оповів нам про його історію поляк Сокальський у своїй монографії повіту, хоча й не без певної вартости, але ж занадто підлите патріотичним польським сосом, тенденційне. Поза тим, історично-археологічні та статистичні дані про наше місто, хоча й не надто вбогі, розкинуті по різних періодиках і книжках так, що зібрання їх в одну цілість не позбавлене поважних труднощів. А тим часом назріла вже пора монографічного опрацювання не тільки історії столиці нашого краю, але й її провінціяльних центрів. Наш програмовий "наступ на міста" не може вдатися без ближчого пізнання їхньої історії та виловлення з неї того, що, як здобуток нашої творчої й бойової енергії в минулому, могло б послужити виховуючим чинником для майбутнього.

    Поки, одначе, Сокаль діждеться монографії, подиктованої українським серцем і написаної досвідченою українською рукою, хай її недостачу заспокоїть, хоча в часті, наш тимчасовий реферат.

    Про якусь ближче означену людську оселю на місці сьогоднішнього Сокаля праісторія майже не говорить. А втім, вона мовчить не тільки в даному випадку. Археологічні нахідки на всьому просторі нашого краю це здебільша здобутки випадку, а не правильних розкопок і дослідів, і тому то наша праісторія, в усьому своєму цілому, має стільки прогалин, стільки питань полишає без відповіді. Ніхто дотепер не підіймався дослідження території Сокаля й околиці під кутом її доісторичної вартости і ми, маючи перед собою тих кілька мізерних нахідок в роді крем'яного долота й сокири, найдених разом з кістяком на місці нинішньої цегельні біля залізничного двірця, кістяного молотка з проверченим отвором на ручку, бронзової фібули римської форми й наушниці (може київського типу?) з трьома галками, та золотого перстеня з (грецькою?) ґемою, не всилі робити узагальнюючих висновків про життя й культуру території Сокаля в часах, необнятих писаною історією.

    Можливо, що під землею дрімає ще цілий доісторичний архів, а може те, що найдено, це тільки сліди заблуканих в нашу околицю мандрівників. На всякий випадок, писана історія згадує наше місто доволі пізно. Не згадує Сокаля, ані більшої оселі на його місці, літопис Нестора, а вістка дослідника Шнайдера про первопочини міста, з уваги на недостачу документальних даних, здається нам доволі фантастичною. Цей то, зрештою заслужений, автор невиданого в цілості топографічного словника Галичини говорить, між іншим, таке:

    "На лівому надбережжі Бугу, на так званих Огородах і Жабинах, лягла в часах заведення християнства на Україні первісна оселя Сокаля й Бабинця, звана Щебловом".

    Правда, традиція, яка ставить первісний Сокаль на лівому березі Бугу, в околиці нинішнього залізничного двірця, могла б покриватися з випадковою нахідкою на цьому місці крем'яного знаряддя, але поки що це ще тільки припущення, а не стверджений наукою факт.

    В княжих часах належала територія нашого міста до Белзького удільного князівства, що найдовше з усіх галицьких уділів задержав свою удільну суверенність і щойно в другій половині XV в. (1462 р.) був включений до земель польської корони. Першим з чужинецьких володарів над Белзчиною, після остаточного розпаду Галицько-Волинської держави, був шурин короля Ягайла — мазовецький князь Зимовит і щойно в одному з виданих тим князем актів, уперше в історії, згадується наш Сокаль. Сталося це 1411 р., коли то князь Зимовит, резидуючи в Сокалі, видав привілей для міста Буська. Треба припускати, що вже тоді Сокаль був замітним і, без сумніву, укріпленим городом.

    Тринадцять літ згодом (1424 р.) видав той же князь Зимовит привілей про перенесення нашого міста з руського права на магдебурзьке і продав війтівство в ньому, разом з 4-ма ланами ґрунтів (коло 120 морґів), лазнею та половиною різницьких, пекарських і шевських яток, якомусь Миколі Шональсові, краківському міщанинові, за 150 гривень. З моментом, коли рід мазовецького князя вимер (1462), прилу¬чено Белзьке князівство до Польщі й перемінено на воєводство, в якому Сокаль з довколишніми селами означено як "сокальське ста¬роство".

    Татарські напади, з яких перший, за польської влади, нотують хроніки під 1499 р., а чергові в 1502-3, 1509 і 1511 роках, не дають містові змоги розвинутися й зміцніти, тому польські королі раз-у-раз звільняють Сокаль від податків та інших державних тягарів.

    З нагоди одного з таких королівських привілеїв (1506) довідує¬мося, м. ін., що місто мало щороку вибирати бурмістра, лавників і по двох "райців" — католиків і православних. В місті, в якому чужинець¬кий, напливовий елемент не міг закріпитися з остраху перед татарсь¬кою небезпекою, місцеве населення творило тоді переважну більшість, але в правах стояло воно далеко позаду чужинецьких зайдів.

    День 2 серпня 1519 р. був епохальним в історії нашого міста. Тоді то зведено під Сокалем бій польсько-українських військ, на чолі яких стояли тоді гетьман М. Фірлєй і князь Константин Острозький, які одначе мусіли уступити перед перевагою татарви і, як говорить хроніст, "уїхали на сокальський замок, на кращий час себе для Речі Посполитої резервуючи".

    Тоді старий Сокаль, знищений і спалений татарами, "до такої прийшов нужди, що зовсім ніхто не хотів у ньому мешкати". Це призвело тогочасного сокальського старосту Андрія Тенчинського (1524 р.) до перенесення оселі на інше місце.

    Нове місто укріплено, але замок остався в румовищах поза його межами. В 1549 р. навідуються до Сокаля знову татари, які спалили місто разом з Бабинцем і палатою старости.

    Люстрація сокальського староства з 1564-5 р. (Джерела, III, 218) так описує культурно-промисловий стан і національний склад нашого міста: "Сокаль, — читаємо там — містечко над Бугом лежаче, в ньому міщани зі своїх домів чиншу на замок не дають, ані з городів, бо пода¬ли справу, що їм це надано на оправу міста і тільки з поля дають чинш"

    "Шевців там завсіди в повному числі є шістнадцять... пекарів, як котрого року, скільки їх зголоситься, на цей час є їх тридцять і сім... а крім цього інших пекарів, що не постійно хліб випікають, хіба на торг або на ярмарок... на той час шістнадцять... рибалок там же, що мають свобідну ловлю на ріці Бузі всякими сітями, яких на той час є двадцять і один, рибалок других, які вудками ловлять, там же є трьох; гончарів, що возять горшки на продаж до міста, таких на цей час є дев'ять; різників у Сокалі цехових нема, тільки такі, що зголосяться на замку їм можна в торгові дні продавати м'ясо на торзі... таких на той час є двадцять і три; а зачинають вони бити худобу від Великодня до м'ясо-пусту, в якім то часі є неділь сорок і п'ять, але що Русь, якої там є немало в Сокалі, постить крім великого посту в рік десять неділь, через те в той час для самих поляків мало б'ють худоби. Жидів на той час тільки на два доми".

    З наведеної люстрації довідуємося, який промисел мав у Сокалі своїх представників та що перевага місцевого, українського населеним була тут очевидна, але... як це донині буває — зовсім не респектована.

    II. Нещастя міста й королівська опіка. Боротьба за і проти унії. Бунт православних, 1646. Хмельницький у Сокалі. Дальша історія.

    В 1571 р. видав польський король Жигмонт Авґуст привілей для міста Стоянова, в якому, м. ін., доручає стоянівцям причинитися до скорішого укріплення Сокаля, в замку якого вони мають шукати захисту в час небезпеки. Говориться тут про сокальський замок, але це було, мабуть, тільки помешкання для старости, яке не мало, а в кожному разі не виявило, в пізнішій історії Сокаля, свого оборонного характеру.

    В 1578 р. установив король Баторій ярмарок у Сокалі на св. Войтіха, до якого в 1639 р. додав король Володислав IV другий ярмарок, на св. Михайла. Останній мав тривати два тижні й відбуватися в ринку.

    Як ми бачили з люстрації 1565 р., в місті було два жидівські доми і довго те скромне число не зростало, тим більше, що королівські приві¬леї (Баторія, 1585) закріпили той стан на протяг малощо не двох століть. Ще донедавна гніздилися жиди тільки на Зарваниці, нині зай¬няли вони ринок і головну сокальську артерію, звану Львівською вулицею.

    Промінь світла, забарвленого кривавим відблиском братовбивчої боротьби, кидає на культурно-національний рух українського Сокаля ХVІ-ХVІІ в. історія боротьби за і проти унії. На долю нашого міста припала, м. ін., історична подія, наслідки якої заважили на цілій пізні¬шій історії України.

    В 1594 р. відбулася в сокальській церкві св. Миколи вступна нарада українських церковних ієрархів, з перемиським владикою Копистинським на чолі, про унію з Римом, яку рік згодом підписали деякі владики в Бересті. Сокаль і Сокальщина не приєдналися тоді до унії, але коли в 1596 р. прийняв унію холмський владика, якому підлягала Белзчина, почалися для Сокаля страшні, озорені полум'ям пожеж і обагрені кров'ю дні внутрішньої боротьби. Розгоряється вона щойно в 30-их роках XVII в., але її руйнуючі первопочини відчуваються вже з кінця XVI в.

    До старань польських королів над піднесенням міста, раз-у-раз руйнованого татарськими наскоками, слід зарахувати преважливий для міста привілей короля Жигмонта III,з 1607 р., про право складу руської соли, з якого, в нормальних умовах, могло місто тягти велетенські зиски.

    В парі з королівськими привілеями й наданнями, що мали на меті закріпити безпечність і добробут католицького міщанства, яке заєдно було готове до оборони державних інтересів на нашій землі, йдуть зусилля в напрямі духовного завоювання Сокаля й околиці. Рівно стільки коштів і енерґії, скільки витрачувано на будову й удержання замків та твердинь, стільки їх витрачувано на будову й удержання латинських костелів та монастирів, призначених не так для заспокоєння релігійних потреб колоністів, як для притягання й задержання при апостазії місцевого населення.

    В 1611 р. починається будова бернардинського монастиря, що перейняв на себе ролю зруйнованого сокальського замку, а в 1624 р. затвердив король Жигмонт III "вінування" монастиря Бриґідок на Бабинці. Той же король Жигмонт III, привілеєм з дня 5. XI. 1611 р., надав Маркові з Фелін Фелінському, жовнірові з Лівонії, лан на Бабинці, з правом заложення на ньому оселі, пропінації і т. д. Та не мав Сокаль щастя під опікунськими крилами польської влади. В 1616 р. погоріло місто так основно, що на цілий ряд літ не міг королівський скарб стягти з нього якогонебудь податку.

    А тим часом серед українського населення Сокаля й Сокальщини розгорялася злощасна в своїх наслідках боротьба.

    З інструкції православних депутатів на варшавський сейм 1639 р. довідуємося, що уніятський холмський владика насильно повідбирав православним церкви в Любліні, Красноставі й Сокалі. Запротестував проти цього насильства холмського владики, Методія Терлецького, православний владика в Луцьку, Атаназій Пузина, і з цієї протестації довідуємося, як виглядало це насильство. В протестації читаємо, що холмський владика-уніят опечатав у Сокалі церкви св. Миколи, Бого¬родиці й Михайла, внаслідок чого більш аніж протягом року не було по церквах богослуження й не відправлювано церковних треб. Церковну утвар і священичі одяги розграблено, церковні доми, шпиталь і майно спустошено, хворих розігнано, 60 тисяч цеглин, приготованих для будови церкви, продано, дзвіницю обідрано, паркани й огорожі роз¬несено.

    Сокальські православні стають перед белзькими городськими актами як парафіяни церков, що "ніколи перед тим і тепер не були в унії", та зізнають, що, крім "челяді" холмського владики, помагали йому в захопленні церков місцевий ляндвійт і бурмістр, за що вони відтак дістали від висланника владики, о. Василя Черникевича, цер¬ковне поле й сіножаті в уживання.

    За час свого володіння в Сокалі утворив собі холмський владика прихильну унії партію, що під пресією урядових шикан і церковної клятви пішла до нього з чолобитнею і попросила відкрити церкви.

    З листа холмського владики до його представника в Сокалі, о. Василя Черникевича, довідуємося, що частина сокальських міщан прий¬няла унію і, як така, була припущена до владичої ласки.

    Прийшли тоді до владики сокальські міщани — Микола Стефа-нович, Федір Троянович, Федір Шишка, старші "райці"; Федір Риґа — кравецький цехмістер, Андрій Сливка, Андрій Золотохвіст і, як цех¬містри кушнірські старші, Семен Волкович, Федір Сокобуч, Іван Кратевич, Федір Куровський, Марко Римар, Іван Міхейович, Микола Бохецович, Матвій Ярмолик та його дядько Мартин — і покорившися, просили "прийняти їх до сполечности вірних Божих".

    Наскільки вищезгадані міщани не були репрезентантами загальної опінії, показалося це незабаром. 20 січня 1646 р. князь на Острозі Заславський, луцький староста, покликує на свій суд луцького владику Атаназія Пузину й князя Григорія Святополка Четвертинського — луцького підкоморія, Андрія Заборовського — луцького війта і Степана Деревенського, як відповідальних за бунт і бешкет, вчинені православними в Сокалі.

    Отці Андрій Черникевич — пресвітер катедральної церкви св. Миколи в Сокалі, Іван Черникевич — пресвітер церкви св. Михайла, Лазар Костевич — пресвітер Поторицький, Степан Костевич — пресвітер Войславський та інші внесли до белзьких городських актів позов проти сокальських міщан, які під виглядом комісії, не покликавши до цього представників уряду, самі собі "nа fancye chlopstwa sokalskiego, z. roznych stron zebraney chalasty odszczepiencow", ПІД час вечірні в церкві св. Миколи напали на позовників, які заперлися в церкві; був тоді торговий день і зібране в місті "хлопство, п'яне, грубе, побунтоване яко бестії", напало під проводом Пузини на церкву і тоді як луцький владика кричав: "Бийте, добувайтеся до тих поганців", увірвалися до середини, духовників побили й пошарпали, св. Тайни по землі розкинули й ногами потоптали, образ св. Йосафата зі стіни скинули й порубали, кричучи, що це не Йосафат, але "душехват", тіло покійного о. Василя Черникевича, що лежало на марах готове до похорону, збезчес¬тили, за бороду шарпали й нахвалялися собакам на поталу викинути, вівтар спрофанували, усі книги забрали і, погулявши по церковних домах, усе знищили й сплюндрували..."

    Так говорить позов, самозрозуміло перебільшуючи все й опоганю¬ючи мотиви, які порвали сокальчан до такого святотатства. Для нас ці мотиви ясні й зрозумілі. Вони теж ще раз порвали сокальчан до нового збройного зриву в момент, коли над Сокалем знялося криваве полум'я Хмельниччини.

    Львівський райца Самійло Кушевич, описуючи переможний похід Хмельницького крізь Галичину, в своєму листі з 7 вересня 1648 р. говорить, м. ін., що "Pod Sokalem in arms stanelo skonfederowane cholopstwo. Natazla sie zdrada w miescie tamecznym i zaraz zaplate odniosla mieczem. Со sie tam stalo dalej, nie wiemy".

    А що там сталося, ми знаємо. Костомарів оповідає, що з наближенням Хмельницького сокальські православні кинулися до нього як до спасителя й разом з козаками пограбили католицькі костели, при чому навіть кості покійників викинуто з домовин. Хмельницький стояв тоді табором під гаєм Валявкою, де донині збереглися сліди окопів. Коли Хмельницький пішов з-під Сокаля на Львів, почалася чорна ніч відплати для православних. Поляки, які тепер стятися з усіх усюдів до міста, почали ночами нападати на українські доми, вирізували їхніх мешканців, а тіла вбитих кидали до Бугу.

    Літом 1649 р. скликав король Ян Казимір під Сокаль посполите рушення, яке вийшло відтіля проти Хмельницького під Топорів і Збараж.

    В 1650 р. почалася будова монастиря й костела Бриґідок коштом Христини з Любомирських Потоцької, але в 1655 р. знищили його козаки Хмельницького.

    В 1651 р. відбулося під Сокалем чергове посполите рушення, під час якого відсвятковано ювілей папи Інокентія X з особливою парадою й пересадою екс-кардинала й єзуїта на престолі.

    Розгром української армії під Берестечком, спричинений зрадою татар, приписували поляки особливій ласці неба, позисканій сокальською парадою.

    Ще раз навідується Хмельницький до Сокаля в 1655 р., але тим разом його прихід не викликав уже такого вибуху захоплення, як у 1648 р. Раз, що польська "вендетта" занадто врізалася в пам'ять приборканого українського населення, а друге, що похід Хмельницького й тепер не був нічим більше понад тактичний маневр, а освободження Галичини й приєднання її до Придніпрянщини було й тепер поза межами цього маневру. Зневіра в успішність збройного зриву далася тут відчути в цілій повні.

    З переведеної в тому ж році люстрації сокальського староства довідуємося, що в місті були тоді цехи — кушнірський, ковальський, кравецький, шевський, столярський, бондарський і золотарський, ткацький та пекарський. Жидів було далі тільки два доми, як перед століттям.

    В 1671 р. Сокаль згорів до тла. Рік згодом, коли на Галичину і Львів маршували полки Петра Дорошенка, станув під Сокалем гетьман правобережжя Ханенко з 5000 козаків.

    З важливіших подій пізнішої історії нашого міста згадаємо перебування шведів у 1702 році, які здерли тут величезну контрибуцію й залишили по собі, крім сумної пам'яті, окопи, сліди яких збереглися донині в двірському городі, на Бабинці.

    Два роки згодом тікав через Сокаль, перед шведами, польський король Авґуст II, що зупинився обозом на бабинецьких полях.

    В 1708 р. розбив Адам Сєнявський, противник короля Ліщинського, отаборене під Сокалем литовське військо.

    Про занепад міста й торговельного життя у ньому свідчить, між іншим, збережений декрет Ксаверія Потоцького з 1725 р. У ньому він, "запобігаючи дальшій руїні міста", забороняє, під карою ста гривень і конфіскати товару, перекупкам і різникам торгувати по вулицях, наказуючи торгувати виключно в ринку, що стояв тоді пусткою, при чому до багатьох ґрунтів у ринку навіть власники не хотіли зголошуватися. Ті опустілі ґрунти наказав Потоцький маґістратові конфіскувати й продавати тим, які б дали запоруку, що на них побудуються.

    Поза ринком могли існувати тільки блаватні й суконні склепи та аптеки. Рівночасно Потоцький доручає маґістратові, щоб цей подбав про правильне відбування ярмарків, що тоді були у великому занепаді.

    В парі з тим, як падало й убожіло місто, поволі росли, кріпшали жиди; донедавна стиснуті до двох домів у місті, тепер почали його формально заливати. В 1751 р. переселилися сюди, між іншими, прогнані з Тартакова два жидівські друкарі.

    Розбір Польщі в 1772 р. застав Сокаль, як і решту міст під Польщею, в повному занепаді. Були тоді на Бабинці, крім міських вільних ґрунтів, три юридики — бриґідська, бернардинська й старостинська. В тому ж році погорів парафіяльний костел над Бугом.

    В 1784 р. знесено монастир Бриґідок, костел якого перемінено на парафіяльний (фару), а монастирські забудовання на помешкання для пароха. Ґрунти Бриґідок віддано, як один двірський обшир, Едвардові та Йосифові Романовським, сідлецьким старостичам, в обмін за варильню соли в Косині.

    В 1821 р. Сокаль впав жертвою пожежі, при чому погоріла й Успенська церква (Пречистої).

    В 1830-их роках пішла мода на купелі в Бузі, які стягали до Сокаля довколишню шляхту. Остання, будуючи собі літні дворики над Бугом, дала початок "Шляхетській" вулиці, що біжить рівнобіжно до головної артерії міста, званої "Львівською" вулицею.

    В 1841 р. місто купило Бабинець з Косином і, продавши двір у приватні руки, включило цілу, колись самостійну, бабинецьку громаду в обсяг міста, як передмістя.

    В 1885 р. проведено до Сокаля залізничний шлях, що стало новою епохою в розвитку міста. До того часу Сокаль був одною з найбільш упосліджених, провінціяльних "дір". Про Сокаль в другій половині XIX в. говорилося, що він був "дерев'яний, брудний, сумний і жидівством, живучим у крайньому нехлюйстві, заповнений". Від 1885 р. обставини змінилися на краще. В 1891 р., на основі крайового закону, піднесено Сокаль, як вільний королівський город, до ряду тридцяти більших міст тогочасної Галичини.

    Нинішній Сокаль, це одне з кращих містечок нашого краю. Так чи інакше характеризує його панораму бернардинський монастир, що кидається в вічі кожному, хто наближується до міста з боку залізничного двірця, то не меншу його окрасу й цінність творить наша, окутана старовиною, церква св. Миколи.

    Нинішнє "Забужжя", на лівому березі ріки, нагадує нам первісне місто, тоді як сучасний Сокаль розкинувся на правому березі. Південні його забудовання з т. зв. "Колонією" або "Новою вулицею" від сходу, через Дерешівку й Бабинець, притикають до села Поториці. Північна частина прозвана "Караванами", від якої на схід тягнеться т. зв. "Гнила вулиця", в середині — Тартаківська. Головною артерією міста є Львівська вулиця, що тягнеться з півдня на північ протягом 3 км. Рівнобіжно до Львівської біжить Шляхетська вулиця. Жидівське ґетто, що гніздилося первісно на т. зв. Зарваниці, довкола старої синагоги, розлилося тепер по всьому місті, а в першу чергу опанувало Львівську вулицю.

    III. Сокальські церкви: Пречистої — у старому й новому Сокалі; василіянський монастир; св. Миколи; св. Михайла; нова церква св. Петра і Павла.

    Не є це випадок, що вся наша культура й національний рух мину¬лих віків зосереджувалися в церкві й довкола неї. В часах, коли кличі оборони "віри" і "нації руської" були виписані полум'яними буквами не тільки на книгах братських протоколів, але й на козацьких прапорах, була українська церква нездобутою національною твердинею, осідком нашої внутрішньої влади й правосуддя, свого роду "державою в державі"...

    Не збереглися до нас ні староукраїнські городи, ні княжі тереми, насторожені баштами й вудильницями, а ставлені згодом на нашій землі замки й палати були ставлені не для нас, а проти нас. І тільки в наших старих церквах-музеях зберігся дух нашого минулого, немов доісторична мушка, законсервована в хрустальному янтарі.

    Тому то історія сокальських церков цікавіша для нас, аніж історія самого міста, що від своїх первопочинів ставилося вороже до нас і витискало нас із кожної позиції, з кожного шматка прадідної землі.

    Найстарша, за місцевою традицією, сокальська церква Пречистої сягає своїми закладинами в первопочини самого міста, з яким разом стояла вона на лівому березі Бугу і разом з містом впала жертвою татарського погрому в 1519 році. Традиція впевняє, що з пожежі, в якій пропав цілий первісний Сокаль, вирятувалася тільки чудотворна ікона Богородиці. її перенесено до спеціяльної каплиці на лівому березі Бугу, де відтак станув монастир Бернардинів, що, загорнувши каплицю, загорнув і нашу ікону.

    Д-р В. Щурат, застановляючись над свідомим і послідовним прис¬воюванням собі наших чудотворних ікон поляками, слушно підкреслює політичний змисл у тій польській "набожності". За кожною такою загар¬баною в нас іконою тяглися рої вірних, що своє прив'язання до традиції нерідко, відтак, оплачували утратою прадідівської віри й національности.

    Після спалення первісного Сокаля татарами й перенесення його на нинішнє місце, побудовано тут нову церкву Пречистої, що по кількох століттях впала жертвою пожежі 1821 р.

    Серед паперів місцевої парафії збереглася записка про канонічну візиту нашої церкви, відбуту 12 березня 1749 р. з доручення холмського владики Феліціяна Володковича.

    Церква була дерев'яна, "в стінах і покрівлях добра", з трьома дверми на залізних завісах, з багатьома вікнами, "в олово оправле¬ними" і забезпеченими залізними ґратами. Дзвіниця стояла окремо (аb ехtrа) і мала чотири дзвони. Не було звичаєм візитаторів описувати архітектуру й мистецьку обстанову візитованих церков, тому ми не можемо уявити собі нині, як справді виглядала найстарша з церков Сокаля.

    Місцева традиція впевняє, що церква Пречистої була монастирсь¬кою і належала до Василіян. На жаль, про сокальських Василіян маємо дуже скупі й непевні відомості. Історик василіянського чина Коссак говорить, що чоловічий монастир Василіян був у Сокалі в 1567-1691 роках. На всякий випадок, в актах львівської Ставропігії збереглися відомості, що в 1669 і 1691 роках Ставропігія обдарувала сокапьський монастир церковними книгами. При сокальському, врешті, монастирі мешкав якийсь час уніятський київський митрополит Гавриїл Колєнда. В енциклопедії Ольґебранда говориться (т. XII, стор. 441), що, "коли по 1672 р. військо царя Алексія почало заглядати до Вільна, митрополит Колєнда перенісся до Сокаля, до монастиря ОО. Василіян".

    Одначе Колєнда мусів бувати в Сокалі й раніше, про що свідчить звідомлення нунція, кардинала Марасконті, до папи Климентія І, з 1671 року. Марасконті пише: "Властива столиця митрополита повинна бути в Києві, бо він є заразом архієпископом київським і галицьким. Але що Київ зайняли москалі-схизматики, а Галич підупав, треба би його столицю перенести до Львова. Та не маючи дотепер властивої столиці (Гавриїл Колєнда), проживає в Сокалі, де є визначна архімандрія Васи¬ліян" (Relacye Nuncyuszow, т. II, стор. 410). Відомості, як бачимо, супе¬речні. В одному місці говориться про убожество сокальського монас¬тиря, який доводилося львівській Ставропігії підпомагати церковними книгами, а на іншому місці говориться аж про архімандрію. Прослід-ження історії сокальських Василіян могло б бути вдячним завданням для дослідника української культури. Є навіть познаки, що в Сокалі, крім чоловічого монастиря, був і жіночий. В Городиському пом'янику (в кристинопільській бібліотеці) є записка: "А се упис інокині Пелагії з Сокаля..."

    Безсумнівним жемчугом традиції й мистецької старовини українсь¬кого Сокаля є його мурована церква св. Миколи. На жаль, ні її істо¬рична, ні мистецька цінність ніким досі не просліджені. А шкода. Бо ця невеличка церковця, побудована на горбку над Бугом, з своїм трьохнав-ним, трьохабсидним заложенням, промовляє до нас формами дуже старої українсько-візантійської традиції.

    Вищезгадана церква Пречистої стояла біля неї та обидві були обведені спільним муром і обидві разом творили, може, комплекс мона¬стирських забудовань.

    Коли її збудовано? Невідомо. Напевно не пізніше XVI в., а може ще раніше. Посвячена вона пам'яті перенесення мощів св. Миколи з Миру в Лікії до Барі, а що цього свята нема в православному календарі, то це декого навело на думку, що побудовано її наприкінці XVI в. — в зв'язку з унією, а, може, й для її поширення. Це можливе, але й не виключена старша дата, за якою промовляла б середньовічна конструкція мурів і "немодна" вже в нас у XVI віці архітектоніка.

    12 листопада 1669 р. митрополит Колєнда, повертаючися з коро¬нації Михайла Корибута Вишневецького, відбутої в Кракові, прислав Миколаївській церкві ікону св. Миколи, що збереглася у великому вівтарі донині. Свідчило б це про факт, що в тому часі належала наша церква до уніятів, тоді як, за словами традиції, православні ходили до церкви Пречистої. Чи, однак, могло б це діятися на одному ґрунті, в нутрі спільних цвинтарних мурів, можна сильно сумніватися. В 1694 р. церкву обновлено, про що свідчить напис, уміщений над церковним хором.

    З 1731 р. збереглася до нас візитація, в якій заслуговує на нашу увагу початковий уступ: "Сама церква мурована, з давніх-давен (ех antiquitate) не була крита зверху, але тільки засклеплена, тепер одначе покрівлею і банею високою украшена". Як бачимо, незгідне з старою архітектонікою церкви накриття походить щойно з першої половини XVIII в.

    В 1754 році належала вже наша церква до світських парохів, що в підписі першого з них, о. Стефана Оролевського, виразно зазначено.

    Під час основної обнови церкви за душпастирства о. Івана Ціпановського (1853-1877) розмальовано її в нутрі, старий іконостас заступ¬лено новим, уставлено бокові престоли і взагалі позатирано сліди глибокої старовини, яка до того часу зберігалася в обстанові церкви. Остання обнова, переведена в 1927 р., була більш оглядною й згідною з основами зберігання пам'ятників глибокої старовини, яких у нас і так небагато.

    З старшої обстанови церкви слід згадати напрестольну ікону св. Миколи, ікону Покрова Богородиці в боковому престолі, антимінс Максиміліяна Рилла, дерев'яний трираменний хрест у срібній оправі з Гравірованою датою 1673 і підписом Луки Яромовського, та грамоти й універсали польських королів, збережені в церковному архіві. Традиція впевняє, що під Миколаївською церквою є підземелля, в якому Василіяни, покидаючи Сокаль, заховали цінні книги.

    Протягом століть, аж до 1909 р., в якому побудовано нову церкву, св. Петра і Павла, Миколаївська церква була парафіяльною для Сокаля, єднаючи в собі кількасотлітню історію його українського населення, що, поряд з її винятковою мистецькою вартістю, повинно б послужити основою для спеціяльної монографії.

    Третьою із старих церков Сокаля є церква св. Михайла при вул. Шляхетській, на колишньому передмісті. Первісно вона була дерев'яна і, як така, простояла до 1778 р. В тому році її розібрано й закладено підвалини під муровану, будова якої протяглася до 1835 року. В старо¬вину удержувано при церкві шпиталь і школу.

    Уже з першого погляду церква св. Михайла викликає враження скромного бароккового костела, так мало в ній ціх українського тради¬ційного будівництва. Не дивно, адже — будувалася вона в часах пов¬ного упадку братських установ та денаціоналізації духовенства і, як наочний документ цього лихоліття, має свою історичну вартість.

    Про нову церкву св. Петра і Павла, закінчену в 1909 році, не приходиться нам багато говорити. А втім, про неї появилася спеціяльна книжка, яка, з відданням справі, освітлює усі перипетії її постання та будови. Проектував її пок. В. Нагірний, що, згідно зі своєю архітек¬турною ідеологією, не лінувався пошукати за зразком для неї аж у... Марселі, тоді як на рідній землі не перевелися ще свої рідні й не менш величаві зразки старого українського будівництва. Петро-Павлівська церква звертає на себе увагу своїми розмірами й репрезентативною помпою, але пам'ятником українського будівництва вона, на жаль, не є, так само, як цілий ряд "нагірнянських" церков, розсіяних здовж і поперек нашого краю.

    Загалом, культурно-національне життя старого українського Сокаля — це прекрасна тема для майбутнього дослідника.

    Сокаль, а краще кажучи, його Миколаївська церква — це колиска Берестейської унії; Сокаль був, хоча короткий час і неофіційно, осідком митрополита; в Сокалі працювали довгий час Василіяни; тут, врешті, Хмельниччина й боротьба за і проти унії залишили по собі непорушну традицію. Чи для освітлення усіх тих питань нашого минулого не варто зайнятися історією українського Сокаля з більшою увагою, аніж це було дотепер?

    IV. Бернардинський монастир і його леґенди. Сокальські костели.

    Хроніка сокальського монастиря Бернардинів починається доволі характеристично. Щоб перебороти вплив традиції про українське по¬ходження головної атракції монастиря, якого була його чудотворна ікона Богородиці, починається вона з леґенди про цю ікону.

    За словами тієї леґенди, жив за часів короля Ягайла литвин Яків Венжик, що, охрестившися, почав малювати ікони. Втративши очі, відбув він прощу до чудотворної ікони Богородиці в Ченстохові, де про¬видів і з дяки за ласку, рішив вималювати ченстоховську Богородицю. Не можучи відразу намалювати ікони, тричі їздив до Ченстохови, а коли вернувся з третьої прощі, застав свою, ледве підмальовану, ікону готовою. Признав це чудом і помістив ікону в стародавньому сокальському костелі. Мало це статися в 1400 році, коли історія ще мовчить про наше місто.

    Як би там не було, то закладений 1599 р. монастир сокальських Бернардинів прийшов у посідання ікони. В 1619 році, сто літ по татарсь¬кому розгромі й перенесенні міста на правий берег, відбулося святкове посвячення бернардинського костела.

    Найзамітнішою з подій, яку монастирська хроніка занотувала, було перебування в Сокалі Хмельницького. Хроніка датує це 1655 роком, хоча правдоподібніше мало це місце в 1648 р. і, очевидно, не в тому освітленні, яке подає хроніка, що пише:

    "Хмельницький, зайнявши дня 9 листопада опущене місто Сокаль, наступав завзято на укріплений монастир, де шукала захисту довко¬лишня шляхта з жінками і майном. Невеличка горстка оборонців хоробро опиралася величезним силам напасників, але коли в нових наступах козацтво почало вдиратися на мури й обложені засумніва¬лися в успішність дальшої оборони, з'явилася на воздухах Найвища Опікунка монастиря і вірного її люду в ясній шаті, кинула страх на козацтво і освободила Господнє прибіжище. Хмельницький відступив від монастиря і розложився табором під лісом Валявкою; відсіля він почав слати листи до монастиря, бажаючи здобути його підступом; хотячи дізнатися про силу залоги, попросив, щоб йому можна було помолитися до чудотворної ікони. Позискавши дозвіл, вибрався зі своїм слугою Василем Прокоповичем до монастиря, де впущений, бачучи мало людей, почав укладати зараз злочинні пляни. Але зустріла його негайна кара; бо коли він станув перед вівтарем Богородиці й коли відслонено перед ним чудотворну ікону, поражений незвичайним блиском і ясністю, осліп. П'ять годин тривала сліпота козацького геть¬мана, після чого, внаслідок гарячих мольб ченців і народу, та свого власного каяття, прозрів. За цю ласку дарував гетьман для монастиря срібну чашу наповнену дукатами й відступив з-під Сокаля, йдучи на Львів, відкіля написав до ігумена монастиря лист з подякою".

    Є історичні легенди, які опановують нашу історичну свідомість своєю незбагнутою красою. Але є леґенди, від яких відгонить політич¬ною тенденцією і брехнею. До них належить і бернардинська легенда про Хмельницького.

    Про те, що Хмельницький, привітаний українським Сокалем хлібом і сіллю, не мав потреби, а ще менше — часу, здобувати бернардинсь¬кий монастир, знаємо з історії. Не виключене, однак, що гетьман — з вродженої набожности — міг відвідати чудотворну ікону, українська традиція якої була йому відома; міг теж зложити їй у дарі чашу з дука¬тами, але щоб цей великий вождь понижувався до такого мізерного підступу в відношенні до такого мізерного стратегічного об'єкту, щоб аж сам ходив на звіди і щоб врешті українська Богородиця осліпила українського гетьмана, за здоров'я якого мали б гаряче молитися ті, що мали всі дані ненавидіти його всіма фібрами душі, це, при всій своїй наївності, хитро закроєна політично-історична небилиця. На жаль, вона протягом цілих століть була моральною зброєю, вістря якої було звер¬нене проти нас і, як таку, ми її тут наводимо.

    Велика пожежа монастиря в 1843 р. потягла за собою, крім загаль¬ного знищення, і втрату чудотворної ікони, що так довго була притя¬гальною силою для цієї "кресової" станиці польщини на нашій землі. Збереглися з пожежі: вежа з годинником роботи Івана Черневського із Жовкви (з 1748 р.), дзвіниця та ризниця. В 1848 р. закінчено відбудову монастиря, при чому в головному вівтарі костела вміщено копію давньої ікони Богородиці. Але ще одна пожежа, в 1870 р., знищила монастир так, що пізніша обнова відібрала йому весь його старовинний характер. З оборонних мурів монастиря осталися тільки дві башти й останки нині вже перебудованих мурів.

    Старий парафіяльний костел стояв над Бугом на місці, де тепер стоїть костелик св. Івана Предтечі (з 1882 р.). В 1772 р. він погорів, після чого 1784 р. перемінено його на парафіяльний костел скасованих Бриґідок. Останній, обновлений після пожежі 1870 р., нічим незамітний. Цікавіші тут старі оборонні мури з мальовничими баштами.

    Із збережених у костелі пам'ятників цікава є золочена чаша італійської роботи XVII в. Про старовину латинської парафії в Сокалі переконує нас записка у міських актах Львова, згідно з якою львівський золотар Авґустин виконав у 1477 р. монстранцію для костела в Сокалі.

     

     

     

     


     

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського