на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Бібіліотека для дітей

    Нескорений

    (Про о.Симеона Крута с. Себечів)

    Іван Бриль
    Голос з-над Бугу, 1998, 15 вересня
     

    СИНИ ЗЕМЛІ СОКАЛЬСЬКОЇ

    Є постаті, які в минулому не були героями, не орали участі в смертельних поєдинках, не претендували на якесь особливе відзначення, вони просто йшли, до своєї обраної мети, спотикаючись під тягарем власного життєвого хреста.

    З дитячих літ пізнав несправедливість світу

    До таких скромних, душевно чистих наших краян старшого покоління належить о. Семеон Крута, 1906 р. н. в с. Себечеві Сокальського повіту. Вийшовши з багатодітної селянської родини Кругів, в якій слово Боже і християнські засади завжди були в пошані, він, будучи ще маленьким хлопчиком сповна пізнав несправедливість світу цього та людську жорстокість під час Першої світової війни, коли в селі хазяйнували зайди, які знущалися над безборонними селянами. Він з огидою дивився на бородатих російських солдатів, здатних на пограбування і насильство мадярів, німців, австріяків, поляків. Бачив в селі і свою новостворену українську армію, в лавах якої служили і його односельчани.

    З часом польський уряд відкрив в Себечеві початкову школу, після закінчення якої Семен продовжив навчання у Сокальській гімназії. На той час студентами цього єдиного середнього учбового закладу на півночі Львівського воєводства з його рідного села було майже два десятка молодих хлопців. Це на їхню долю випаде в майбутньому, в 40-х та 50-х роках суворий екзамен на національну зрілість. З покоління цієї когорти вийдуть священики, інженери, політвиховники УПА, провідники підпільних організацій ОУН та ряд учасників визвольного руху.

    В 20-х роках, в умовах польської дійсності було досить проблематично і тяжко навчатись, адже за все треба було платити як грішми, так і сільськими продуктами. Крім того, перед українцями не дуже-то відкривались і двері державних навчальних закладів.

    У 1926 р., після матури в гімназії, постало питання "куди?". Він не вагаючись, пішов за внутрішнім голосом власного серця і поступає до Перемишльської духовної семінарії, проректором якої на той час був єпископ Йосафат Коциловський. Через п'ять років закінчив її, відправляє там же свою першу Службу Божу, і, прийнявши ім'я Семеон та єпископське благословення всеціло віддається служінню Богові, Церкві.

    На душпастирській ниві

    Перші кроки на душпастирській ниві о. Семеон провів у Нижнє-Синєвидському, в мальовничих Карпатах. Бачачи соціально та національно пригноблених парафіян, він старається підняти в першу чергу український дух, який тут, у зв'язку з засиллям москвофільства, був не на висоті.

    Та незабаром отримав нове призначення — в с. Вілька Кунинська, що на Яворівщині.

    В тому часі це село теж не відзначалось особливою свідомістю – закинуто розпочате будівництво читальні "Просвіта", не діяли аматорські гуртки.

    З приходом сюди о. Семеона та його братів: Григорія, який знав нотну грамоту і був до цього часу диригентом хору в себечівській "Просвіті" й Івана — головного господаря (приходство утримувало майже 4 га. орної землі), невтомного ентузіаста-режисера і співака, в селі помітно пожвавилося культурно-просвітянське життя.

    Насамперед, брати заснували членство "Просвіти", "Рідної хати", а відтак обрали читальняну управу, куди увійшли авторитетні та поважні хлібороби села. В одній із читальняних кімнат відкрито кооперативу. Молодь, побачивши, що саме тут, в читальні, можна почути цікаве слово, поволі стала горнутися до "Просвіти", де розумні та інтелігентні брати Крути запропонували участь у виставах, фестинах, в козацьких верхових змаганнях на лісових галявинах. Григорій із задоволенням віддавав себе веденню двох хорів: читальняного і церковного. Частими і бажаними гостями в навколишніх селах був хор читальні "Просвіта" під керівництвом Григорія Крута. Незабаром на велику парафіяльну господарку о. Семеона прибула і найстарша сестра Ксеня разом зі своїми чотирма дітьми, яка колись, коли він ще вчився в гімназії, допомагала йому. Так три брати і їхня сестра з дітворою, утворили велику християнську родину. Сюди, в ці мальовничі краї часто навідувались священики різного рангу, беручи ;участь в Богослужіннях, проголошували під час свят палкі богословські проповіді, націлювали прихожан на духовну стійкість за віру Христову, за свій народ, Україну. Гості часто годинами просиджували біля книжкової шафи, гортаючи книги, яких у о. Семеона було вдосталь. Слухали радіо, ділились останніми подіями в краю і світі.

    Інколи бували тут і односельці з Себечева: майбутній нженер, а тоді ще студент Політехніки у Львові, двоюрідний брат і ровесник о. Семеона Семен Романів, приятель Григорія вчитель Василь Ваврук, доля якого заведе до лав УПА. Побував тут нелегально і на той час переслідуваний польською поліцією Петро Башук, в майбутньому визначний діяч антибольшевицького руху.

    На жаль, сьогодні неможливо побачити цього мальовничого прекрасного села і ті місця, пов'язані з перебуванням о. Семеона, його братів та сестри у Вільці Кунинській. В 1939 р. з розпадом Польщі та приходом большевиків Зілька Кунинська і ще кілька десятків навколишніх сіл були зметені з лиця землі. Організуючи безпосередньо під боком Третього Рейху "буферну зону", московські "визволителі" збудували тут військово-тренувальний полігон, який існує до сьогодні.

    Отже, з приходом совєтів на Яворівщину о. Семеон був змушений перейти совєтсько-німецький кордон. Тут, у так званому Генеральному Губернаторстві отримує парафію і церкву в с. Ниновичі (тоді Грубешівського повіту), а його брат — дяківство.

    Позбувшись комуністичного "раю" обидва брати поринули в просвітницьку атмосферу, яка тоді панувала на цих теренах. Але незабаром стали проявлятися спалахи польського терору, який охопив майже всю північну Грубешівщину та західну Холмщину. Згодом польські терористичні акції охопили і південну Грубешівщину. Горіли села на Холмщині, на Сокальщині. В той неспокійний час о. Семеона переводять у с. Стаї, а ще через рік, до села Занева. Тут якраз в липні 1944 року, після переходу фронту на захід, і застали його "визволителі" вже вдруге, гіе дивлячись на те, що парафіяни встигли полюбити свого отця і ревно відвідували храм Божий, де кожної неділі слухали повчальні проповіді розумного священика на теми терпінь і переслідувань перших християн, атеїстична влада хотіла бачити о. Семеона в лоні власне московської церкви. Отримавши категоричну відповідь, вони заборонили всілякі церковні відправи і навіть контакти з прихожанами, залишивши лише доступ тоді, коли хтось із селян приносив священикові харчі.

    Одного дня приїхав з Бамівської прикордонної застави начальник Сметанов і повідомив отця, що з польської сторони із села Себечева на заставу приїхала рідна сестра Ксенія Бриль, щоб побачитися з своїм братом-священиком, і що він їй сказав : "Коли брат підпишеться на православіє, тоді дам дозвіл на побачення". Сестра поїхала додому, так і не дочекавшись зустрічі з братом.

    Хресна дорога священика

    З тих пір почалася хресна дорога о. Семеона, як заложника.

    Розповідає дочка Ксенії Наталія (тепер — Денис, 1927 р. н., проживає в Червонограді), яка літом 1946 року з батьками, братом і сестрою була виселена в Теребовлянський район, в с. Гумнисько, що на Тернопільщині: "Восени 1946 року ми довідались, що вуйко Семен дуже хворий, і я зараз же поїхала туди. Спочатку до Жовкви, а до Ванева добиралась пішки, бо по дорогах всюди вештались прикордонники і перевіряли тих, хто йшов чи їхав в сторону кордону. З допомогою вчителя Петришина ми перейшли прикордонну полосу і опинилися в селі. Коли ми зайшли до хати, де проживав мій вуйко-священик, то не повірила своїм очам: в темній кімнаті, бо вікна були забиті дошками, в кутку на соломі лежав немічний чоловік з сивою бородою, худорлявим обличчям і байдужими очима. Коли мене побачив — перелякався, а коли впізнав , — великі, мов горох, сльози покотилися по зарослих попелястою щетиною щоках.

    Потім, щоб ніхто не почув, були жахливі розповіді іцні те, як начальство з прикордонної застави кожного приходило і вимагало підпису на православіє. І головне ніякої живої душі не допускали, крім тих, хто приносив щось поїсти. Забрали священичу одежу, зимою виганяли босого на мороз. Кілька разів приходили вночі, водили до лісу, там зачитували вирок: якщо не відречеться своєї віри, буде розстріляний. І стріляли ... в сосну над головою. Опісля зі словами: "ми пошутілі",— буквально приносин до хати. І так майже два роки. Одного разу скликали і селян і наказали їм взяти „попа" і посадити на сани далі, мовляв, то вже мала бути їхня "забота". Але парафіяни відмовились це виконати... Все ж з тяжкою бідою та при допомозі сестер Василіанок зі Львова, вдалося вирвати вуйка Семена, хоча і хворого, з цього прикордонної пекла..."

    Опісля було довге лікування в родині брата Григорія в с. Вовкові, що біля Львова. Відтак разом з його родини він переїхав на постійне місце проживання до Червонограда.

    Та життя і чин не належали особисто о. Семеону. Він все віддає людям. Як Василіанин з переконання і свідомий український патріот не міг стояти осторонь духовного національного занепаду рідного народу і активно бере участь в екуменічних заходах. Тепер підпільно. Він відкликається, спішить, хоч сам ще не досить здоровий, на людські болі в будь-який час дня чи ночі. Останні сповіді вірних, шлюби, хрестини, посвячення, ВИГОЛОШЕННЯ у вузькому колі патріотичних казань — все відбувала таємно, за закритими дверима, іноді без фелона чи інших релігійних атрибутів. Не раз доводилося йому побувати на "співбесіді” у місцевого начальника НКВД-КГБ, який погрожуючи арештом, пропонував припини "антіобществєнную" діяльність забороненої Церкви або прийняти православний обряд. "Я прийняв лише одну посвяту, — відповідав у таких випадках о. Семеон. посвяту від Всевишнього, і ви не в силі її від мене відняти".

    На Сибірі чи в тюрмі він не був. Але той важкий і тернистий шлях, що випав на його долю і прийнятий Отця Небесного, він проніс до кінця свого життя. Тіло не витримало майже 40-річних цькувань, і 25 вересня 1982 року він відійшов у вічність, так і не доживши до так бажаного і омріяного проголошення Незалежності України та відновлення забороненої Церкви, якій віддав усе своє свідоме життя.

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського