на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Бібіліотека для дітей

    Бункер

    Присвячую матері-героїні та погиблим у бункері 15 лютого 1945 року в с. Хоробрів

    Мащак І.
    Голос з-над Бугу , 1994, 5-6 липня

     

    Після ночі в селі було так спокійно і тихо, немов воно відпочивало від горя і щоденного лиха майже безперебійних облав. Ранок проснувся холодним, а лютневу груду сніжком заносив-притрушував вітер. Люди обережно, несміливо виглядали за пороги своїх хат або вже підсипали в стайнях корм худобі. Та несподівано в спокій ранку вдерся неспокоєм постріл, тривожачи думки. В хату вбіг переляканий сусідський хлопчина, а по його обличчі котились сльози. Він, заїкаючись, вихлипував : “Большевиків веде в село В. Б., йдуть на Дозькове подвір'я ...він зрадив бункер ...”.

    В селі їх було багато, але був такий, про якого ніхто не знав, де саме він знаходиться. Знав про нього В. Б., він належав до тих “певних”, і, здавалось готових на смерть.

    Вістка про зраду негайно оббігла селом. Люди ще вірили, надіялись, що, може, він видасть порожні бункери чи хоч би харчові склади, бо як же це можливо, щоб він видав місце, де, напевно, є його товариші, його найкращий друг Роман. А тим часом сталось страшне – большевики вже підходили до Процовичевої хати, ведучи між собою В. Б.

    Стара Процовичка, ночуючи в синовій хаті, встала ще затемна. Вдягаючись в сумерках ранку відмовляла ранішні молитви ... “Отче наш ... нехай буде воля твоя ...,”.ЇЇ очі мимохіть глянули на сплячу донечку Геню, якої личко рожевіло від сну, і на сина, що лежав вже з відкритими очима, щось думаючи . Сказала: “Полежи ще, ось запалю в печі, тоді і встанеш”. Оберемок соломи і тріски у в'язці ще з вечора приготовила, тож положила їх під кухню на рушти, на них сухі поліна дров. Черкнула сірник, солома загорілась: приклякнувши на одне коліно, роздмухувала полум'я. Тріски потріскували, в хаті ставало щораз ясніше. Процовичка приготовляла сніданок.

    Дозько, посапуючи, вдягав чоботи, а мати ще хвилину постояла над сплячою дочкою, любуючись її красою, а тоді легенько торкнулась її личка. “Вставай, доню, вже ранок, снідати пора”. Геня пестливо потягнулась, поглянула на матір заспаними очима, усміхнулась і кивнула головою.

    Надворі загавкала собака, Процовичка відчинила двері, щоб поглянути, хто ж так рано до них іде,большевики вдерлися в хату, а з ними В. Б. Цей, останній, не відводячи очей, і не дивлячись на нікого, сказав: “Веди, Дозьку, в бункер і скажи хлопцям, нехай здаються ... і так вже не втечуть ...”, Процовичка сплеснула руками: “Де твоя совість, хлопче ..!”, але її вмить відгородили від сина і ще босої дочки, з личка якої немов витікало життя. Вона стояла біла, мов стіна, держачись за ліжко. З подвір'я чутно було стріли.

    Дозько натягнув кожух, повернув лице до мами і сказав: “Нічого перед силою не вдію, простіть, мамо ...” і вийшов з хати. Ціле подвір'я “засипане” москалями. В стайні отвір бункера був відкритий, а з нього витягали мертвого москаля, який намагався було першим вірватися в бункер, другий поранений, лежав недалеко. Дозько зрозумів – хлопці бороняться, значить – не здадуться живими і кожного, хто захоче війти туди, вб'ють. А його попихали ззаду до отвору, щоб намовив друзів здатися. Він перш ніж ступити на драбину, крикнув: “Не стріляйте, хлопці, це я, Дозько”... і ступив вниз. За хвилину знизу долинув його голос ... “ми не здамося ... будьте ви прокляті..!”.

    Розлючені большевики вивезли з хати Геню, їй було тоді 17 років. Вона не пручалась, спокійно підійшла до отвору бункера, гукаючи: “Це, я, Геня, не стріляйте, йду до вас”.Глянула востаннє на клаптик неба, що виднів з дверей стайні і зійшла в бункер. Не повернулась і вона.

    Тоді останньою вивезли з хати стару Процовичку. Вона, як і донька, крикнула: “Не стріляйте, йду до вас!.. І ступила на драбину. Зійшовши в бункер сказала: “Ви діти, обступлені довкола і живими вам не вийти, але не мені радити вам, як поступити. Тільки ти, Геню, дитино, вийди, може помилують”. Геня, здержуючи сльози, промовила: “”Залишусь з ними мамо, ліпше вмерти, чим стати такою, як В.Б.” -- Тоді мати поцілувала кожного зокрема, тільки довше, пригортаючи, доньку і, важко хитаючись, полізла по драбині вгору. Перед большевиками вона випростувалась, сміливо відсунула наставлені багнети і чітко, голосно сказала: “Вони не здадуться, живими вам їх не взяти, а мені, старій також не страшно вмерти ...”.
    Кати відштовхнули стару матір, а за хвилю натік стайні посипалися перші гранати.

    Бункер був на триметровій глибині в землі. Зігнали людей і заставили людей розкопувати землю. Їх підганяли кольбами, хоч вони відтягали неминучу хвилину докопатися до дна, до страшної трагедії. Одначе, коли перші лопати потрапили на склепіння дощок, із середини почулись виразні стріли. Всі вони самі пострілялись, живими не дались ...

    Та, видно,большевики не були ще впевнені, ще боялися підступити, ще кинули гранати в розкопану яму, а тоді знов почали підганяти селян, щоб вони ввійшли в середину. Люди і не втікали,а з повагою і якоюсь обережною ніжністю почали виносити неживих героїв. Уложили їх рядочком, похилили відкриті голови в пошані перед геройською смертю.

    Большевикам мало було смерті героїв, вони навіть не дозволили старій матері забрати трупів хоч би своїх дітей. Самі поклали їх на два вози, а на кінець підпалили стайню і стодолу Процовичів.

    Під вечір лише жар ще жеврів на попелищі та вітер розвівав залишки диму. Люди обступили стареньку матір, намовляли зайти в хату, та вона немов чогось ще чекала, вдивляючись в попеліючі жаринки. І не заводила стар, як то буває, за небіжчиками, лише уста її безнастанно вимовляли: “... де ви, діти мої”... Здавалось,все село вдягнуло жалобу, інстинктом якимсь відчуваючи, що чорна хмара лиха ще не минула. Люди ждали ...

    Наступний день минув спокійно, але горе Процовичів – горе всіх нас, висіло у повітрі. Люди сновигали селом, нікого не бралась робота, у всіх на думці були загиблі юні герої: Дозько (Теодор) і Свидницький, Захарко Климчук, Петро Козак ... Про героїв УПА, яких не дали похоронити людям, мало хто досі знав, і ніхто не знає, де їхня, напевно спільна могила. Та пам'ять про них вічною залишається для Хороброва і сусідніх сіл, для всіх хто про цю подію 15 лютого 1945 року знає. Стара Процовичка пішла із с до своєї, бо мала ще двох дітей, для яких мусила жити, 20-літнього сина і ще одну дочку. Та, видно, чаша її горя не була ще повною ...

    Одного літнього дня того ж 1945 року йшов селом її син. Недалеко церкви, прямо перед собою несподівано побачив польську міліцію. Відрухово кинувся в бік і в цей же момент пролунав один-одинокий вистріл. Поляки негайно завернули вози і від'їхали в другу сторону, в сторону Варяжа. Процовичів Петро лежав на запорошеній дорозі мертвий.

    Збіглися люди, підняли тіло і завезли до хати Процовичів. Стара мати лише скрикнула, але і тим разом не плакала, закам'яніла з горя. Не промовивши більше ні слова, висунула на середину ванькіра стіл, накрила білим рядном, витягнула зі скрині вишиту сорочку, нові сподні. Сама, відсуваючи сусідів,одягла сина, тулячи його мертве тіло, обмиваючи рушником застиглу кров ... Прибрала сина так, як одягають до шлюбу молодого, вже не боронила людям помогти покласти на стіл. На цей час хтось приніс із церкви хрест, засвітили свічки, стіл навколо прибрали квітами. Жінки шептали молитви, схлипували, плачучи. Не плакала лише старенька Процовичка.

    І раптом знадвору хтось крикнув: “Люди, втікайте, міліція вертається назад”... Всі кинулися з хати, кожний спішив,біг додому. Лишилась лише старенька мати з донькою. Думали: пішли люди, у них свого горя досить, поговорю з сином на самоті ...

    Але і тим разом не дали кати. Вбігли в хату, відірвали на силу матір від трупа, поперекидали свічки, потоптали квіти, стягнули зі стола тіло і, як ті шуліки, викрали, забрали на віз і тікали з ним, як злодії до Варяжа.

    Наступного дня міліція з військом забрала, арештувала біля 40 мужчин. Відправили до в'язниці в Грубешові. І коли жінки арештованих в наступні дні напрямились із села, щоб занести їсти своїм чоловікам, братам (пішки треба було йти 40 км.), назустріч їм з хати вийшла стара Процовичка. Вона була лише більше зчорніла і помарніла, але пряма, зі зложеними на грудях руками. Вона з журбою і з співчуттям похитала головою і сказала: “Бідні ви, жінки, але не плачте, бо горе не має меж, хай Господь провадить вас”. Вона ще довго стояла, спершись об ворота і дивилась вслід за ними, доки було їх видно.
    Як багато є жінок на світі, які заховали своє нещастя глибоко в душі, без сліз зносили їх, і мали ще силу потішати других.

    Я пам'ятаю досі цей день, коли зрадили бункер ... Я бігла селом до бункера, не бачачи за сльозами дороги. Там – хлопці ... розпукою кричало серце. Не відчуваючи, спотикалась об замерзлу груду дороги.

    І ось так, біжучи, хтось зловив мене, затримував, не пускав. Не бачила хто, не хотіла й знати. Але переді мною була перешкода, якої я хотіла позбутись, відчепись. Пам'ятаю, я кричала: “Пустіть мене ... пустіть!”. Я все-таки вирвалась і тоді цей хтось вдарив мене, щоб мене опам'ятали ... “Вернись, вернись, куди?..вб'ють!, вони ще не від'їхали!”. Це був мій добрий знайомий Б.М. Він все-таки насилу затримав мене, затягнув до своєї хати, заховав мене. А в моїй душі вже загасала та крихітка надії на те, що хлопці, що Роман ще живий.

    Тільки в хаті я зауважила, що стою в одній суконці і мештах на босі ноги. Б.М. підійшов зі мною до вікна, що виходило в сторону Процовичевої хати. Ми мовчали і ждали. Години ставали роком. В їх тишу вривалися часті вибухи гранат, і аж в темноті сідаючого вечора ми з вікна побачили валку большевиків, що виїздили на сокальський гостинець.

    До хати хтось приходив, відходив, хтось схлипував, здержуючись від голосного ридання. Я не мала сили оглянутися, не хотіла рушится. Немов би здалека почула голос Б.М.: “Підемо .. вони забрали тіла вбитих зі собою ...”. Хтось накинув на плечі кожушину. Ми вийшли з хати в ніч. Тепер мої ноги відчували, що спотикаюсь об замерзлі грудяки дороги ...

    Через два дні, а саме 17 лютого 1945 р. мене арештували.

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського