на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Бібіліотека для дітей

    Військо обступило село вдосвіта: до 55-річчя УПА (с.Хоробрів)

    Мащак І .
    Голос з-над Бугу , 1997, 16 вересня

     

    Був теплий травень 1946 року. Однієї ночі збудив нашу родину знайомий партизан, передаючи вістку, що ранком поляки мають виселити моє село Хоробрів на Україну. Партизан порадив чимскоріш забрати худобу і щось їсти та втікати зі села. Мій тато ( був священником ) не повірив і не хотів забиратися, однак я, будучи зв'язаною з партизанкою, вирішила про вся випадок послухати й покинути село. Задумала піти до Угринова. Пішки йшла я за возом, на якому везла два метри муки, ззаду тьопала на шнурку корова. Це наказав мені взяти з собою тато, щоб мала я що їсти, якби виявилося, що села дійсно вивезуть на Україну.

    До Угринова прийшли ми разом з тим партизаном десь о 5-тій ранку, зараз потім прийшла вістка, що Хоробрів обступило військо, наказало за 4 години людям спакуватися і бути готовими до виїзду. Хто мав коні, міг кілька разів приїхати по майно, а в кого коней не було, тому давали по 2 фірманки. Це була перша або друга неділя після Великодня.

    Сиділа я в одній з хат, з угринівської церкви неслася пісня “Христос воскрес”, я думала, як далі жити, що далі буде, чи побачу свої батьків, коли відчинилися двері. На порозі стояли тато з мамою. Вдалося їм, хоч з великими труднощами, вийти з села. Вояки пустили їх щойно тоді, коли тато сказав, що хоче піти по доньку, яка “поїхала в гості на друге село ”. Обіцяли з нею повернутися. Була в цьому половина правди: батьки вирішили їхати разом з людьми на Україну , але до мене прийшли тому, щоб принести мені шкіру на чоботи, бо я вийшла з дому в сандалях. Вже мали повертатися, аж наспіла вістка про те, що УПА планує напасти на військо в Хороброві. Ніяк було вертатися, бо військо напевно б їх розстріляло, уважаючи, що то вони передали партизанам інформації про кількість війська та місце його розквартирування. Тато й мати дуже це переживали, журилися, що скажуть люди про священника, який в біді їх залишив. Інформація про напад на Хоробрів була правдива. Вночі УПА звела бій з військом і міліцією. Уранці до села війську війську прийшла підмога, селяни були змушені під ескортом покинути село. На залізничній станції Забужжя ладували їх у вагоні.

    Ми переїхали в Гонятин. Від Хороброва чулася стрілянина, вибухи. Куди не глянь – заграви. Це горіли наші села.

    Виселення тривало. Треба було пробитися в терени, де воно вже закінчилося. Доїхали ми до Ульвівка. Був майже пустий, залишилося кілька родин. (...)

    Поселити нас в одній з порожніх хат край села. Спочатку спали ми на соломі, але потім люди довідалися, що батько є священником, і з'явилася 2 ліжка й “бамбетель” Тато почав відправляти Служби Божі в церкві. Люди винагороджували це хлібом, картоплею, яйцями. Мама посадила на городі ярину. І так ми жили . Привикли до людей. Я й далі була пов'язана з підпіллям. (...)

    У червні 1947 року військо несподівано обступило село. Це було вдосвіта. Знову оголосили виїзд. Під кожну хату, де мешкали люди, під'їхали дві підводи. На них за дві години мало бути спаковано все майно. Разом з цим військо кинулося робити ревізії, шукати партизанів, Дехто сховався. Якщо його знайшли, то били до втрати притомності, навіть коли це був цивіль. Потім арештували. А це ж не були партизани. Крім цього, розв'язували або просто розрізали спаковані тлумочки, шукаючи зброї.

    По кількох годинах валка возів рушила до Угнова. Там загнали нас за дроти. Брали жінок і чоловіків носити мішки зі зграбованим зерном. Арештували священиків. Батько мав на собі одяг рільника, забрали його разом з іншими носити мішки. Це все вночі, серед крику й біганини. Якась жінка “на бігу” кинула мені на руки дитину, а сама кудись побігла. Утікла від жовніра ...

    На другий або третій день повезли нас під ескортом до Белзця. Там заладували на товарові вагони. І повезли. Куди? -- цього ми тоді не знали.

    Часом поїзд ставав серед поля, “охоронці” дозволяли вийти мужчинам, аби накосити й нарвати прихапцем трави для худоби. Бувало поїзд без попередження рушав, бідні люди доганяли, залишаючи траву, за якою ревіла голодна худоба. У вагонах була тіснота. Разом з худобою їхало в кожному по 2-4 сім'ї. (...)

    На більших станціях іноді давали по черпакові рідкої зупи. Не пам'ятаю, як довго ми їхали. Котрогось дня ще затемна прокинув нас стукіт у стіни всіх вагонів, жовніри кричали: “Otwierac, otwierac! Wyladowywac sie!” Двері були заставлені речами, треба їх було повідсувати, а потім виладувати на не знати яку землю, на польську, чи на совєцьку?

    А це було містечко Кентшин. На станції дали нам протитифозні застирки. Виступив перед нас посадник міста й поінформував, що ми приїхали на “зємє одзискане”, де за хвилину всі рільники отримають господарства, рівноцінні тим залишеним. Хто господарства не мав, той піде до пігееру. І почали читати сім'ю за сім'єю, але так, що дітей розділяли з батьками, то понісся двірцем великий плач, бо ніхто не знав, як далеко одні від одних будуть, чи зможуть зустрічатися.

    Наша родина отримала наказ їхати в пегеер до місцевості Яглавка.

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського