• Про бібліотеку
• Історія бібліотеки
• Працівники РЦБС
• Статут бібліотеки
• Покажчик

Наш останній бій

Розповідь стрільця УПА Григорія Затхея зі с. Сілець

Турко І.

Голос з-над Бугу , 1999, 2 лютого

Коли у наше село Сілець увійшли “визволителі”, а фронт просувався на захід, мені вручили “повестку” і два тижні у м. Великі Мости тренували нас заряджати і розряджати автомат, бігти вперед і кричати “ура!”. Потім зачитали : “Явиться з ложкой і котелком, в случає не явки – расстрел”. Але ми пішли іншим шляхом і приєдналися до відділу УПА “Дороша”. Оперували на своїх теренах. Скільки то треба було зробити десятків кілометрів після сутички з енкаведистами, щоб замести за собою сліди (вони користувались автотранспортом). І не раз. Але й наші ряди рідшали.

23 серпня 1945 р. під час великої облави, наш відділ маневрував між селами Куличків і Сілець. Необхідно було розбитись на рої. “Дорош” і “Вітер” пішли на різні сторони.

Наш рій перебував у Чорному лісі недалеко м. Великі Мости. На озброєнні мали кулемет, автомат і десятизарядні гвинтівки. Було чим воювати, але набоїв не вистачало. На нас з Великих Мостів почали наступати енкаведисти і ми вимушені були з боєм відходити через рівнину місцевість урочища Невірів до другого лісу (тепер там склад вибухових матеріалів). Бій тривав зо дві години, більшовики наступали нам на п'яти. Один з них хотів обійти нас, але кулеметник поклав його. Не доходячи метрів з 200 до лісу, Василя Чепіля (“Соловій”) поранили в ноги. Він кинув нам свою десятизарядку і сказав відходити, а сам залишився на місці. Невдовзі поранили і мене -- у груди. Побачивши це, хлопці добігли до лісу, залягли і прикрили мене. Я заховався під ялиною. Заторохкотів автомат, прикриваючи наших хлопців, які переходили через лісову дорогу. Потім заговорив наш кулемет. Виявилося, що і тут були більшовики, які оточили нас. Одного з друзів легко поранили в шию. Через рану в груди заходило повітря і я затулив її отвір пальцем.

Раптом почув, що лісом ідуть москалі і наближаються до пораненого в ноги “Соловія”. Потім вернулися від нього і знову нишпорили по лісі недалеко від мене. Я побачив їхні ноги, причаївся і затиснув в руці гранату. Походили і знову пішли до пораненого. Через хвилин 15 “диркнув ” автомат. Це більшовики добили нашого побратима і його тіло забрали з собою. Скільки в тому бою загинуло ворогів – з'ясувати мені не вдалося. Надвечір все стихло, рана обкипіла кров'ю, в роті сухо, хоч би росинку хто подав. Я згадав, що недалеко через урочище Невірів протікає протічок. Стемніло. Опираючись на гвинтівку, спробував встати. І встав, але потемніло в очах. Встиг вхопитися рукою за деревце і втримався. Опираючись на десятизарядку , поволі пішов до потічка, напився води, і відчув, що наче додалося сил. Я заховав гвинтівку (потім послав по неї молодшого брата Івана, але її там не було, хтось взяв). Стискаючи в руці гранату, пішов у напрямку сільця. Добрався до єдиної уцілілої хати присілка Нежибір (тепер там тракторна бригада, присілок спалили більшовики). Постукав у вікно, вийшла господиня, дала напитися і сказала, що небезпечно в неї залишатися, бо приходили енкаведисти. Я пішов далі, добрався на присілок Заболотня до дівчини Марії Ройко, котра була в ОУН і послав її до моїх батьків, аби сказала їм, щоб поїхали в поле, може ще де знайдуть підкопок, візьмуть його на фіру і в такий спосіб замаскувавши мене, привезуть додому. Потім зайшов у хлівець і заснув. Чую хтось будить мене і знову затиснув гранату, бо вирішив, що то більшовики. Насправді ж приїхали мої батько і мати.

Я ліг на фіру, мене накрили снопами і повезли. Щойно виїхали, як на подвір'ї тут як тут більшовики. Допомагають запихати воза до стодоли. Я все чую і розумію, що вони хочуть викидати снопи з фіри. Проте мамі якось вдалося переконати їх, що снопи треба пересушувати, бо вологі. Потім я з воза переліз до стодоли на місце, яке було підготоване для мене. Лишень на третій день прийшла санітарка Параня Закала і зробила перев'язку – раніше дійти не могла, всюди нишпорили енкаведисти. Коли перев'язувала, я втратив свідомість. Невдовзі трохи піддужав. Мені принесли мій одяг, який був продіравлений кулями. Одна з тих куль пробила груди, інша -- зробила синець на нозі...

Часто до нас приходили “червоні візитери” , ніяк нічим не можна було переконати їх, що мене нема. Це тому, що перший раз їх до нас привела сусідка і сказала: “Він тут є. Шукайте!”. Москалі попідрубували в стодолі стовпи, стріляли, кричали: “Гріша! Вилазь!”. Коли я ще трохи піддужав – переховувався в хаті. Одного разу прийшли більшовики і сказали, що будуть ночувати. Але завдяки кмітливим діям молодшого брата пішли собі дальше.