на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Творчість наших читачів

    Василь Макух (1921-1968)

    Український правозахисник.
    Народився в селі Карові Сокальського району.

     

    ЗАБУТИЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ

    МАКУХ ВАСИЛЬ (1921-5.11.1968) — український правозахисник. Народився у Карові Сокальського району Львівської області. З 1944 перебував в Україн­ській Повстанській Армії, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 під час одного з боїв був поранений і схоплений НКВД. Незабаром засуджений до 10 років концтаборів і 5 років заслання. Після звільнення вимушений був поселитися у Дніпропетровську. Брав участь в українському правозахисному русі 1960-х рр. 5.11.1968 Василь Макух на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України і політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві».

    В лабети НКВД Василь Макух потрапив у двадцятип'ятирічному віці, був в'язнем мордовських таборів, перебував на засланні у Сибіру. Після заслання йому було заборонено повертатися до Західної України, і він приїхав до Дніпропетровська, де у селищі Клочко на вулиці Пожежній у будинку його бабусі жила Лідія — жінка, з якою він познайомився на засланні. Строк її заслання закінчився на два роки раніше Лідія була засуджена у сімнадцятирічному віці також до 10 років таборів і 5 років заслання. Як пише дніпропетровський журналіст Сергій Довгаль, німецькі війська, відступаючи з Дніпропетровська, погнали з собою цивільних. Лідія Іванівна 3 мачухою, опинившись у чужих для них краях без засобів для існування, приєдналися до артистів чи то з Сімферополя, чи то з Мелітополя У мачухи був гарний голос і її взяли співачкою до агітбригади. Лідія танцювала у танцювальній групі агітбригади. Виступали перед німцями та власівцями. Агітбригада побувала у Чехословаччині, Голландії, Франції, Німеччині. Після війни артисти повернулися чи були інтерновані на батьківщину ; всі до одного потрапили до таборів.

    Приїхавши в Дніпропетровськ до Лідії, яку покохав ще на сибірському засланні і з якою після її звільнення ще два роки листувався, Василь все ж одразу одружуватися не хотів, казав: «Все одно рано чи пізно віддам життя за волю України, то навіщо сім'ю заводити». Та таки одружився. У подружжя Макухів народилося двоє дітей — син Володимир і донька Ольга, Василь пішов до дев'ятого класу вечірньої школи, працюючи у цеху вогнетривів, потім слюсарем. Отримавши атестат про середню освіту, вступив до вузу, але невдовзі був відрахований з числа студентів, бо в інституті дізналися про його судимість. Продовжував набувати освіту самостійно. Лідія працювала кухарем. Василь ремонтував устаткування у торгових закладах. Жили незаможно але дружньо, ростили дітей. Коли прийшов час віддавати дітей до школи, Василь наполягав на тому, щоб діти навчалися українською мовою. Ліда не розуміла: «Поруч є російська школа, коли наші діти починають розмовляти українською, з них сміються, називають бакланами...»

    «Це все мине, Лідочко, настане час, коли Україна буде самостійною», — відповів Василь.
    До Василя заходив приятель, з яким вони розмовляли потайки від усіх. Будинок Макухів відвідували люди, що приїздили з Західної України. Коли відвідував  рідних  на  Львівщині,  то  говорив  про  антиукраїнство  влади  у Дніпропетровську, про тотальну русифікацію та про готовність пожертвувати собою ім'я України.

     Восени 1968 року Василь Макух поїхав на Львівщину до рідних. Від'їжджаючи до Львова, сказав дружині:" Якщо зі мною щось трапиться, знайте, я вас усіх дуже люблю". Написав до Львова кілька листів до друзів з Нікополя, Києва, Дніпропетровська, два листи до дружини, які закінчувалися гаслом „Слава Україні". До Києва поїхав без валізи: взяв кілька яблук  та банку з рідиною, як пояснив племінниці Ярославі, з соком. Згодом батько Василя недорахувався у коморі банок з бензином. Перед 7 листопада 1968 року, черговою річницею Жовтневої революції, у Києві підпільно гуртувалася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Та організаторів хтось зрадив - Василь Макух залишився сам. І п'ятого листопада у Києві він здійснив акт самоспалення, облившись бензином. Живий смолоскип палав на Хрещатику, останніми словами Василя Макуха був крик «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!». 6-го листопада Василь Макух помер від несумісних з життям опіків.

    Лідії Іванівні про смерть чоловіка повідомили двоє людей, які постукали у вікно. Коли вона та її кум Іван Ципух приїхали до Києва, щоб забрати тіло, то опинилися під конвоєм. Як розповідає Лідія Іванівна, їх протримали всю ніч у холодному приміщенні і тільки вранці привезли до моргу, слідкували щоб вони ні з ким не спілкувалися. Похорон на кладовищі селища Клочко також відбувся під пильним оком КДБ, людей, котрі прийшли на похорон, ретельно переписали. Сестру Василя Макуха, яка проживала у Сокальському районі Львівської області, вже сьомого листопада викликали до районного управління КДБ, звідки вона повернулася з пошкодженими легенями, плювала кров'ю і за два роки померла. Лідію Макух почали викликати на допити допитувалися, з ким дружив Василь, хто до нього приходив, її звільнили з роботи. Щоб прогодувати дітей, їй довелося продати все майно. Кілька років Лідія Іванівна не могла влаштуватися на будь-яку роботу.

    З вісімдесятирічною Лідією Іванівною і її сином Володимиром Макухом я зустрівся на старому Клочківському кладовищі біля скромної могили Василя Макуха з невеличкою металевою табличкою. Донька Ольга, яка працює в обласній лікарні імені Мечникова, прийти на могилу не змогла — робота, не можна залишити хворих. «Наколола мене зранку ліками, щоб я змогла прийти на кладовище, а сама на роботу поїхала", — сказала Лідія Іванівна. На запитання, чи отримує вона якусь допомогу від держави, крім пенсії, Лідія Іванівна відповіла що їй щомісяця присилають з Києва сто двадцять гривень й вона за це дуже вдячна.

    Було 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка. Згадалися слова Кобзаря: «...прадідів великих правнуки погані». Хто ми такі є? Безпам'ятні, безмовні, поганії діти. Сто двадцять гривень коштує наша пам'ять про людину, яка віддала життя, аби нагадати сучасникам, у якій нелюдській державі вони живуть, аби збудити пам'ять, змусити замислитись про жорстокість і ненажерливість радянського монстра та про свій народ,

    Дніпропетровська організація політичних в'язнів і репресованих, політичні організації надіслали на адресу Президента України клопотання про присвоєння Василеві Макуху посмертно звання Героя України. Дніпропетровській міській раді пропонують присвоїти одній з вулиць Дніпропетровська ім'я Василя Макуха. Варто було б подумати і про пам'ятник людині-смолоскипу у Дніпропетровську.

    МЕЖА ЛЮБОВІ

    Пропонуємо читачам часопису «Голос з-над Бугу» передмову до книжки про нашого земляка Василя Макуха  «Василь Макух – Воїн Армії Безсмертних», автор якої – заступник директора музею «Смолоскип» у м. Донецьк Людмила ВРАДІЙ
    Усе свідоме життя Василя Макуха було присвячено одній ідеї, одній меті – здобуттю Свободи для свого народу.

    У 17 років він присягнув: «Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

    1. Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу.
    2. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
    3. Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
    4. Буду чесним, дисциплінованим і революційнопильним воїном.
    5. Буду виконувати всі накази зверхників.
    6. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
    7. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
    8. Коли я порушу, або відступлю від цієї Присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу».
    А потім, усе життя – в Мордовських таборах, на поселенні та «волі», – не маючи змоги зі зброєю відстювати права українців,
    Василь Макух дотримувався 10и правил (Декалогу) Українського націоналіста:
    «Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
    1. Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї.
    2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.
    3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
    4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
    5. Помсти смерть Великих Лицарів.
    6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
    7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
    8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
    9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
    10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багат ства й простору Української Держави».

    Саме в цих документах визначена межа любові до України: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї», «В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України».

    Чи не суперечить це постулатам християнської моралі? Адже Василь був віруючою людиною, залишався за будьяких умов практикуючим християнином. В Євангелії від Івана знаходимо відповідь: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).

    В УПА Закерзоння розвідники з групи «Завірюхи» називали Василя «Микола», а він себе – «Микола Христославенко». Може, тому Бог зберіг йому життя тоді, коли, маючи сім ран, зламану ногу, без належного лікування, пройшов шлях багатолітнього в’язня сталінських тюрем і таборів. Та, скоріше за все, Всевишній призначив йому долю СМОЛОСКИПА. 5 листопада 1968 року на Хрещатику в Києві Василь Макух спалахнув живим смолоскипом «...на знак протесту проти Радянської влади і того, що на Україні <…> відсутня справедливість і рівноправ'я між українцями і росіянами. Із цього приводу він надіслав лист до центрального Комітету Комуністичної партії України», – повідомив КДБ у листі до ЦК КПУ.1
    У наступному листі КДБ запевнив ЦК КПУ, що «Комітетом держбезпеки при РМ УРСР спільно з органами міліції приймаються заходи по відвертанню поширення відомостей про факт самоспалення Макуха, змісту залишеного ним листа, недопущення використання того, що сталося, антирадянським елементом у ворожих цілях, а також попередження можливих небажаних ексцесів під час похорону Макуха»2.

    «Смолоскипи з людей... Живі смолоскипи спалахнули на планеті. Сайгон, Токіо, Москва, Київ, Прага, Любляна... Страхітливо звичними вже стали ці події, причина яких – насильство. Світ одразу дізнався про ці події, крім київської. Президент, уряд ЧРСР, ЦК КПЧ віддали належне пам'яті Яна Палаха. Жалобні то були дні для чехів і словаків.
    Та не те, що в наші дні, а навіть 1897 року царські сатрапи не могли приховати від народу подвиг ув'язненої української революціонерки Марії Вітрової, яка в Петропавлівці облила себе гасом і згоріла живцем.
    5 листопада 1968 року в Києві, на Хрещатику палав живцем українець Василь Макух. Та народ і сьогодні нічого про це не знає»3.

    Але суспільство існує за законами Природи, а в Ній діє закон збереження: ніщо не зникає без сліду. Якщо мав місце подвиг, то завжди знайдеться людина, яка про нього колись розповість, як би не намагалися його приховати.

    Через сорок років від дня самоспалення Василя Макуха 5 листопада 2008 року в Донецьку відкрився музей «Смолоскип», присвячений Василеві Макуху та Олексі Гірнику. Bсеукраїнська громадська організація інвалідів «ЧорнобильДопомога» (далі – ВГОІ) розмістила його у своєму головному офісі.

    Засновник музею – голова ВГОІ Віктор Тупілко, в минулому шахтар, ліквідатор аварії на ЧАЕС, учасник бойових дій, – добре знав, що таке небезпека, і як•це бути під загрозою втрати життя. Він розумів, що В. Макух і О.Гірник мали надзвичайні причини для самоспалення, бо людина завжди намагається врятувати своє життя.

    Віктор Тупілко шукав відповідь за тисячі кілометрів від Донецька – на заході та півдні України. Його цікавили не лише епізоди з життя В. Макуха і О. Гірника, а й маловідомі сторінки історії українців. Наочно він побачив те, про що тільки здогадувався: «я пересвідчився, що багато поколінь молоді нашого народу виховували на брехні, з метою знищити українців, переробивши їх на мутантів з викривленою нелюдською свідомістю і хибною уявою про загальнолюдські цінності. Москва майже повністю винищила українців на сході України, а в центрі і заході країни українці ще залишилися і вони – неупереджені свідки правди».

    Після кожної експедиції В. Тупілка архів музею поповнювався новими документами та особистими речами Василя Макуха і Олекси Гірника.

    Читаючи протоколи допитів, доповідні записки, акти, складені слідчими, згадується розповідь Петра Григоренка: «Я досить ковтнув застінків КҐБ. Я знаю, як тії напівграмотні слідчі вчать мислити в'язнів за допомогою неграмотних, але маючих міцні кулаки тюремщиків»4.

    «Грамотність» слідчих не приховаєш, дії ж міцних кулаків у протоколах, звичайно, не фіксувалися. Проте відчувається, що були позапротокольні події. Несподівано називається справжнє прізвище Василя, і він починає давати про себе правдиву інформацію: ім'я, прізвище, звідки родом, про втечу з військкомату•та свою зброю. Але жодного імені він не назвав.

    На жаль, нам поки що не вдалося знайти документи, пов’язані з діяльністю Василя Макуха після звільнення і повернення в Україну. Але й того, що є в архіві музею «Смолоскип», достатньо, щоб зрозуміти: Василь Макух – Людина, якій було тісно у своєму часі. Він сягав думками далі.

    На початку 1968 українська національна справа була актуальною темою на сторінках західної преси. Причина цього – опір наших молодих діячів культури на батьківщині, книги В.Чорновола («Лихо з розуму»), І. Дзюби («Інтернаціоналізм чи русифікація?») та інші матеріали, що прийшли з України і були відомі на Заході. Згодом цьому сприяли відомості про роль П. Шелеста5 у справі Чехословаччини: П. Шелест домагався репресій проти чехів і словаків, боючися, що залишення чехословацького експерименту «безкарним» заохотить українців піти за їхнім прикладом. Однак інші, для Заходу важливіші події відсунули в тінь те, що діялося в Україні.

    Кульмінаційним пунктом «бурхливого» 1968 року стала окупація Чехословаччини з усіма її наслідками – московською загрозою для Румунії, Югославії і Західної Німеччини.

    Москва вважала, що СРСР може втручатися у внутрішні справи країн Варшавського Договору, що її сфера впливу є «табу» для Заходу, але сфера впливу останнього може бути предметом експансії, хоч би у випадку так званих «визвольних воєн».

    У той час серед політиків був поширеним погляд, що Заходові нічого іншого не лишається, як іти на домовленість з СРСР. Але якою ціною? Якщо ціною узаконення «поділу світу» на сфери впливу, то це був би величезний удар по всіх поневолених Москвою народах! Україна також опинилася б у цій уже не фактичній, а визнаній Заходом, російській сфері впливу...

    Василь Макух передбачав такий перебіг подій і не помилився. 11-16 листопада 1968 року на 5му з'їзді Об'єднаної польської робочої партії у Варшаві Леонід Брежнєв саме так обґрунтував уведення в серпні військ країн Варшавського договору в Чехословаччину, цю заяву західні політики і громадські діячі назвали Доктриною обмеженого суверенітету («доктриною Брежнєва»).

    Для В.Макуха мовчання в цій ситуації означало зраду. Єдиним засобом привернути увагу народів світу до загрози узаконення поневолення, голосно, на весь світ виголосити протест він обрав самоспалення у столиці, коли там зберуться представники багатьох країн з нагоди визволення Києва 6го листопада 1943 року та чергової річниці Жовтневої революції.

    Останніми словами Василя Макуха була відповідь на питання лікаря: «Навіщо ви це зробили? Адже ніхто так і не дізнається про вас!»
    – Зате мій син знає! Я – не мовчав!..»
    Так. Він не мовчав!

    Людмила ВРАДІЙ, м. Донецьк.


    1 Архів СБУ Оп.2 (1971) №5 арк. 2425.
    2 Архів СБУ Оп.1 (1971) №10 арк. 43.
    3 УСБУ у Львівській обл. Архівна кримінальна справа №П28461 с.102.
    4 Григоренко Петро. «Ще одне каяття в Совєтському Союзі…»//Свобода. – 1978. – 15 квітня.
    5 Шелест Петро – Перший секретар ЦК КП України (1963-1972).
     
    Врадій Л. Межа любові : [передмова до книги „Василь  Макух – Воїн Армії Безсмертних”] /Людмила Врадій //Голос з-над Бугу.- 2013.-7 лют.-С.4

     

    СМОЛОСКИП СВОБОДИ

    Десятки людей віддало на вівтар незалежності України кожне село Сокальщини. Одні терпіли висилки на безмежних просторах «совєцькой Родіни», інші поневірялись по тюрмах, принижувалися як «неблагонадьожниє» у рідних домівках. Так, село Сілець (батьківщина крайового провідника ОУН І. Климіва-Легенди) поклало на нього 170 осіб, а у с. Спасів (тут народився один з організаторів УПА Василь Сидор-Шелест) за два т. з. роки визволення —1939 і 1944 опустіло 90 і 200 хат. З Карова у ряди УПА стала майже сотня людей. На той час село нараховувало 400 дворів — кожен четвертий віддав одного вояка армії нескорених.

    Одним із них був і Василь Макух. Народився він 14 листопада 1927 р. в Карові в багатодітній сім'ї Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його світогляд формувався під впливом побожних національно свідомих батьків, сусідів, чільних учасників національно-визвольної боротьби першої половини минулого століття, якими були брати Микола та Петро Дужі. Петро очолював читальню товариства «Просвіта» і давав юнакові читати патріотичну літературу. Наприкінці 1944 р. В. Макух добровільно вступив у ряди УПА. Ставши повстанцем, хоробро боровся з ворогами. Незабаром його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдо «Микола». Його командиром був повстанець «Завірюха». 14 лютого 1946 р. відділ «Завірюхи» отримав наказ перейти кордон. Зупинилися на хуторі Соснина (біля с. Бутини). «Микола» із «Білим» пішли в розвідку і наштовхнулись на прикордонників. .Зав'язався бій, під час якого В. Макуха [поранило в ногу. Непритомним опинився в інах Великомостівського районного відділу ВД. Військовий трибунал львівського ірнізону засудив його на 10 років каторжних із обмеженням у прпппх на 5 років та конфіскацією майна. Василю тоді виповнилося лише дев'ятнадцять. Мати носила йому передачі до в'язниці у Рава- Руській, щоразу долаючи пішки по два десятка кілометрів. Енкаведисти ж не завжди їх приймали,зазвичай знущалися над жінкою, били її. Термін ув'язнення відбував у Мордовії (Дубралазі) та концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 р. був звільнений і висланий на спецпоселення.

    На засланні Василь познайомився з Лідією Запарою, родом з Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли була дитиною, померла її мати. Батько, службовець, переслідуваний більшовиками, згодом оженився вдруге. Коли німці відступали, захопили з собою багато цивільних, переважно жінок та підлітків, і відправили до рейху на примусові роботи. Серед бранців опинилися і Лідія з мачухою. Дорогою вони познайомилися з професій­ними артистами, які виступали перед німцями, власівцями, і пристали до них. Так побували в Голландії, Франції, Німеччині. Після війни Лідію заарештували і за т. з. «зраду батьківщини» засудили на 10 років каторжних робіт та 5 років заслання. Там Лідія познайомилась з Василем, вони покохали одне одного. їхнє кохання перетерпіло випробування: Лідія захворіла сепсисом і Василь, щоб врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс до лікаря. Жінка вижила. В 1956 р. Василь поїхав у Дніпропетровськ і одружився з Лідією. У шлюбі в них народилося двоє дітей— донька Ольга та син Володимир.

    Василь працював в цеху вогнетривів заводу «Промцинк», потім слюсарем побутової електротехніки. Увесь час вчився, але вступити до університету йому не дозволили, бо мав судимість. Лідія працювала кухарем. Поселилися у бабусиному будинку — ані вікон у ньому, ані дверей — одні стіни стояли. Василь доводив будинок до пуття власноруч — усе вмів робити. Проживаючи в умовах національного безправ'я, В. Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв'язків з однодумцями. Листувався з своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами «Слава Україні!». У його будинку в Дніпропетровську збирались друзі, з якими обговорювали методи боротьби за самостійну Україну в нових умовах. Ніколи і ні перед ким він не приховував своїх націоналістичних поглядів, що не могло залишитись поза увагою органів МГБ. Саме в цей час Василь скаржився своєму сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються переконати мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».

    Наприкінці жовтня 1968 р. приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, колоніальне становище України. З листопада несподі­вано виїхав із села до Львова. З собою взяв сітку з трьохлітровою банкою, загорненою в газету та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але, як з'ясувалося згодом, в ній був бензин. Київ тоді вдягався у червоні кольори, готуючись до чергової річниці жовтневого перевороту в Росії. А неофіційно готувалась маніфестація протесту: вторгнення радянських військ у Чехословаччину неабияк збурило національну свідомість. Однак Василь виявився одинаком. Тоді, коли офіційна пропаганда рекламувала «розквіт вільної щасливої радянської України», на Хрещати­ку, біля будинку № 27, вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова «Хай живе вільна Україна!». Живий факел — наш земляк Василь Макух привернув увагу всіх, хто був на Хрещатику. З тими словами людина впала на бруківку. Ще будучи при свідомості, В. Макух розмовляв з кагебістами і лікарями. На закид, що він осиротив дітей, спокійно відповів: «Вони ще будуть пишатися батьком. Всі ми сироти — Україна сиротою стала». 70 відсотків обго­рілого тіла шансів на життя не залишили: не приходячи до свідомості, Василь Макух помер смертю героя на 42-му році життя.
    Уже на другий день після самоспалення В. Макуха до хати його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові увірвалися кагебісти і розпочали допит. Хотіли будь- якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію,членом якої міг би бути Василь Макух. Параску катували у приміщенні сільської ради, а відтак у райцентрі. Після цих допитів, як згадував її чоловік Юрій, їй «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров'ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою». У цей час кагебісти побували і в будинку Макухів в Дніпропетровську. Дружині сказали, що Василь «захворів» і лежить в одній з лікарень Києва. Але в той час він вже був мертвий. У столицю за тілом Лідія поїхала з кумом Іваном Ципухом. У Києві їх, немов злочинців, одразу оточив конвой. Цілу ніч протримали на стільцях у холодному приміщенні, а надранок доставили до моргу. Глянула Лідія на свого Василя, а він весь чорний. Тільки волосся залишилося таким же — вочевидь, горів у кашкеті. Коли Василя проводжали в останню дорогу, труну з його тілом поставили у дворі їхнього будинку. Зійшлося чимало людей, але шастали не­знайомці в цивільному, які весь час фото­графували присутніх. Свій останній при­хисток Василь знайшов на Дніпропропет- ровському цвинтарі. Його скромна могила без будь-яких ознак приналежності людині, яка в 1968-му таки сколихнула світ.
    Орест ВИКРИКАЧ. м. Сокаль.
    Наприкінці листопада 2007 р. у Львівському палаці мистецтв відбулась урочистість з нагоди 80-річчя від дня народження В. Макуха і вшанування пам'яті його великого акту самопожертви. Її організувало Львівське товариство політв'язнів і репресованих. Серед виступаючих були його рідні, соратники по боротьбі і однотабірники, а також голови Львівського Братства ОУН--УПА та Дніпропетровського товариства політв'яз­нів Олесь Гуменюк та Василь Сірий. В уро­чистій обстановці проголошено про наго­родження В. Макуха посмертно почесною відзнакою — Хрестом Звитяги, який вру­чили родичам. Було також прийнято звер­нення до Президента України про при­своєння йому посмертно Героя України.

    Степан ІВАСЕЙКО.

    м. Львів

     

    Василь Макух став факелом свободи!!!

    5 листопада минуло сорок п’ять років відтоді, коли уродженець Карова Василь Макух вчинив на Хрещатику у Києві самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України та окупації Чехословаччини радянськими військами. Він пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники: став факелом Свободи. В. Макух заслуговує стояти поруч з іншими національними героями України, він не мав права на щастя, але має велике щастя на пам’ять нащадків.

    У селі Карів свято бережуть пам’ять про нього. А минулої неділі на місцевій школі відкрили меморіальну дошку, присвячену Василеві Макуху. Її встановлено за кошти родини Осміловських, районної ради та райдержадміністрації. А виготовили підприємці Тартакова Андрій Кацюра і Сергій Томашівський.
    Від церкви с. Карова парафіяни з хоругвами підійшли до школи, де встановлена меморіальна дошка.
    Право зняти полотнище громада надала синові В. Макуха – Володимиру та Карівському сільському голові Ярославі Черняк. Освятив меморіальну дошку о. Богдан Гринда. Були присутні також священики Ярослав Збитковський та Мирослав Кінас.

    Вірш Степана Івасейка «Заповідь» прочитала Оксана Мазник.
    Карівський сільський голова Ярослава Черняк:
    – Ми зібралися тут, щоб увіковічити пам’ять жертовного подвигу нашого земляка Василя Макуха. Він все своє свідоме життя віддав боротьбі за незалежність України. Останніми його словами були: «Хай живе вільна Україна!» Сьогодні ми низько схиляємо голови перед його пам’яттю, молимося за упокій душі і глибоко сумуємо. Світлу пам’ять про нього назавжди збережемо в наших серцях.
    – Дітям завжди дорога серцю земля їхніх батьків. А рід Василя Макуха продовжується у синові Володимирі, котрий приїхав до нас з Дніпропетровська, – сказала ведуча, бібліотекар, Надія Білоцеркович.
    Крізь сльози, пан Володимир промовив: «Дуже вдячний усім за те, що вшановуєте пам’ять про мого батька. Щиро вам дякую».

    Родич В. Махуха Денис Осміловський підкреслив, що «якби не було таких героїв як Василь Макух – не було б незалежної держави. Тому маємо пам’ятати їх імена».

    Сокальчанка Ганна Гуменюк, дружина сл. п. Івана Гуменюка, розповіла, як її чоловік познайомився з Василем Макухом в концтаборах. Він їй говорив: «Василь спочатку придивлявся до мене, а потім залучив до спротиву, сказав: «Боротьба триває, тільки іншими способами». Якби я міг, то увіковічив би кожен крок Василя – це свята людина!»
    Вшанували великого достойника Василя Макуха хор «Повстанець», учасники художньої самодіяльності – вчительський колектив Карівської школи (керівник Максим Брезовський) та чоловічий хор з Угнова.

    Голова районної ради Ігор Дацюк зазначив, що «карівська земля багата на видатних людей, які тут жили і творили. Варто згадати братів Дужих, Віктора Матюка і Василя Макуха – члена ОУН, учасника визвольних змагань, політичного в’язня сибірських таборів. Україна багато страждала в минулому столітті, і ми здобули незалежність через те, що в нас були патріоти, люди жертовні, які своїм життям боролися за волю України. Якби не такі люди, як Василь Макух, напевно б і незалежності України не було...»

    Ініціатор надання Василеві Макуху звання Героя України Олег Солодяк, голова Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих Петро Франко, колега В. Макуха з таборів Мордовії Іван Мігус, проектант і будівничий пам’ятника Борцям за волю України в Карові, художник, поет, науковець, громадський діяч, односельчанин Степан Івасейко, керівник апарату Сокальської РДА, заслужений працівник культури Марія Христинич зазначили, що в історію Сокальського краю, Карова, України вписане ім’я великого патріота України, а про його ймення, подвиг і життя розповідатимуть молодому поколінню...

    Анастасія Леуш прочитала вірш Ганни Миколаїв «В пам’ять про Василя Макуха»:
    “Василь Макух пройшов через пекло таборів, через тюремників тортури, але не гас, він сам горів і кликав інших рвати мури. За рідний край життя віддав. Прославив націю борнею і хоч пішов без вороття, та залишився в серці з нею”.
    Земляк карівчан Петро Дужий написав такі слова: «Борці за Україну по-різному погибали: у бойових акціях ОУН-УПА, були розстріляні чекістами у підвалах большевицьких катівень, на шибеницях, доведені хворобами і голодом до крайнього виснаження. Василь Макух сам собі вибрав смерть, протестуючи самоспаленням, і тим увійшов у безсмертя...»

    Фундатор музею «Смолоскип», що в Донецьку, Віктор Тупилко написав у листі до районної газети «Голос з-над Бугу»: «Василь Макух і його подвиг не забуті. Все більше і більше поширюються відомості в народі про Героя. В адміністрації Президента вважають слушним провести урочистості до 50-річчя подвигу Українського Прометея. В Києві на місці самоспалення також планують встановити пам’ятну дошку – є відповідні рішення місцевих владних органів. В обласних музеях Дніпропетровська і Львова запляновано зробити спеціальні експозиції про В. Макуха. В Донецьку вже п’ять років функціонує музей «Смолоскип», де головна експозиція присвячена Герою. Юрій Бурих зняв документальний фільм-посвяту «Василь Макух. Вільний син невільного народу». Заступник директора з наукової роботи музею «Смолоскип» Людмила Огнева упорядкувала і видала двотомник «Василь Макух в спогадах і документах», а потім однотомну збірку «Воїн Армії Безсмерт-них». Окремо Л. Огнева розробила персональний вишиваний орнамент В. Макуха, який ввійшов до галереї «Смолоскипи України» і тепер вже є вишиті сорочки з індивідуальним орнаментом Народного Героя. Фільм і книги презентовано в багатьох містах країни, в тому числі за кордоном, до 85-річчя Героя проведено Віче-реквієм…

    Не все відбувається, як хотілось би, але відбувається. Схилімо голови – людина віддала життя заради нас. Вічна пам'ять, вічна слава і дай Бог, щоб це була остання жертва. Боротьба триває, тільки іншими способами…» І тут, як кажуть, нічого додати.

    Василь СОРОЧУК.


     

    Сорочук В. Василь Макух став факелом свободи!: [відкрили меморіальну дошку в с. Карові ]/Василь Сорочук // Голос з-над Бугу.-2013.-7 лист. ( №89-90).-С.6.

     

     

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського