• Про бібліотеку
• Історія бібліотеки
• Працівники РЦБС
• Статут бібліотеки
• Покажчик

Павлова Марія Василівна

Народилася 2 серпня 1959 року в с.Хлівчани Сокальського району Львівської області.

Вірші почала писати з п’ятого класу.

З 1989 року працює завідуючою філіалом бібліотеки с.Хлівчани.

Щирі поетичні рядки стверджують чітку громадянську позицію автора, передають її тривогу за сьогодення та майбутнє України. Закохана у слово, вона вміє бачити і відчувати серцем подих рідної землі, розуміти надії і болі людей, серед яких народилась і живе.

Неодноразово друкувалась у районному часописі „Голос з-над Бугу”.

Я тебе кохаю!

Якраз от наше сонечко в зеніті
І нам би разом жити і радіти
Та підлий жарт зіграла з нами доля
Безглуздо розвела посеред поля.
На роздоріжжі наш синок – дитина
Яка нічого в тій біді не винна
Блищать великі, добрі оченята
Йому так треба ще опіки тата.
… А пам’ятаєш ? Ми були ще діти
Ти приносив весною білі квіти
А взимку у засніженому гаї
Писав  на стежці «Я тебе кохаю!»
Ти біг до мене, я тебе чекала
У день весільний доля поєднала
Ця мить була достойна і красива
Бо ти любив і я тебе любила…
Немов у казці: чорна злюща сила
Для нас підступно сонце заслонила
Похміллям диким вдерлася до хати
І в нас не стало сил протистояти.
З тобою щастя ми не збудували
Хоча, здається, все для цього мали
Тому й не забарилася розлука
Твоя любов – моя безмежна мука.
Тепер прийшлося нарізно нам жити
І як це все дитині пояснити
Чом щире, юне «Я тебе кохаю !»
Зі снігом розчинилось в темнім гаї.

Невістка

Прийшла невістка
До нас у хату
Чужа дитина зве «мамо» й «тату».
Така тендітна
Сором’язлива
До всіх привітна
І серцю мила.
Не стану рано
Її будити
Мені приємно
Їй догодити
За це що люба
І що єдина
На світі жінка
Для мого сина.
Коли ослабну
І сил не стане
Моя невістка
Мене догляне
Для неї буду
Мов рідна мати
Бо що посію
Те й буду жати.

      Передчуття осені

Чорнобривці квітнуть, чорнобривці
Повінню  на грядці розлились
Темні барви осені і літа
В квіточці одній переплелись.

Жаль, що впертий дощик накрапає
Клен уже до ниточки промок
Осінь телеграми розсилає
Раз – листок, і два, і три листок…

* * *
Мороз – бешкетник поморозив квіти
І зник, якби й нічого не було
А в слід йому яскраво сонце світить
Землі дарує ще своє тепло.

Могли б ті квіти сонечку радіти
Початок жовтня це ще не зима
Вже цю красу, на жаль, не відігріти
На все свій час, на все своя пора…

Частіше повертаймося додому

Подвір’я заростає кропивою
Господарі пішли вже «за  межу»
А з яблуньки що понад борозною
Летять солодкі яблука в траву.
…Так хочеться, щоб вийшла з хати мати
Зібрала яблук повне решето
У сподіванні навіть дика мальва
Навшпиньки заглядає у вікно…
А в хаті стіл застелений обрусом
Тернова хустка пам'ять береже
Під образами примостилась пустка
З куделі смутку ниточку пряде…
Частіше повертаймося додому
Поки ще тато косить там зело,
А мама, затаївши біль і втому,
Нам яблука збирає в решето.

Яблука в траві

Сумне подвір’я  і забута хата
Зітхає пустка в кожному кутку
Вродила рясно яблунька крислата
І облітають яблука в траву…
Нема кому скосити, назбирати
Сини не повертаються з доріг
Сумують дикі рожі  біля хати
І на трухлявий сипляться поріг…
Були колись весілля і хрестини
Збиралася родина раз у раз…
А зараз так печально, лиш калина
Когось чекає впершись в перелаз…
Ми часто посилаємось на втому,
На справи, на роботу, на часи
Нам байдуже, що десь, у ріднім домі
На нас щодня очікують батьки.
А прийде час, пробудиться сумління
Торкнеться ненароком до душі
Прилетимо на батьківське подвір’я,
А їх нема… лиш яблука в траві.

Спіши, записуйся читай!

Ласкаво прошу в добрий час
Бібліотека кличе вас
Сюди  ведуть усі стежки
Які ж цікаві тут книжки!
Спіши, записуйся, приймай
З бібліотекою дружи
Цікаво час свій проведи.
Відкрий для себе знов і знов
Нову сторінку про любов
Байки, романи і вірші
Усе що хочеш для душі!
Періодичні видання
Несуть новини нам щодня
Всю мудрість світу пізнавай
У слові істину шукай
Хоча, нікому не секрет
Що все поглинув Інтернет
Та споконвіку книжка вчить
Як нам на білім світі жить
Цю давню мудрість пам’ятай
Спіши, записуйся, читай!

НАД ВЕФЛЕЄМОМ ЗІРОНЬКА ЗІЙШЛА

Над Вефлеємом зіронька зійшла
І люди посідали до вечері,
Та ходить хтось у сутінках зорі
І стукає з надією у двері.
Що то за жінка, в вбогому вбранні?
Плохий старець схилився біля неї...
Їм люди гордо відповіли: Ні!
І зачиняли перед ними двері.
Не дали ані зернятка куті
І до вечері їх не запросили.
Вони не рівня ситим багачам,
Тому в покоях їх не прихистили.
Не зрозуміли і не прийняли.
Така напевне була Божа воля.
Ісус Христос на грішний світ прийшов
В убогій стайні, що посеред поля
Тоді поправу славили його,
Тепер частіше при біді взивають.
Як Бог поможе – горе промине.
То знову вперто двері зачиняють.

Моє село

В своє село лелекою лечу,
Хоч довелося в місті проживати.
Я чую досі запах чебрецю
І бачу маму рідну біля хати.
Рожеві ранки пахнуть молоком,
Ясніші зорі скупані у росах.
Здається, що дитинство там моє,
Ще бродить по розкиданих покосах.
Уже порошить в скроні сивина.
В моїм житті багато пережито.
Живим теплом там дихає земля
І пахне так ромашкою і житом.
Люблю ланів шовкове полотно,
І одиноку грушечку у полі.
Село моє, калинове село,
Ти крапелька одна моєї долі.

РАНОК

Туман полоще бороду в ріці,
Як дідуган чаклує над водою.
І вітерець, набігавшись за день,
Спокійно спить у нього під полою.

Дрімає ліс в досвітній тишині.
Так солодко від запаху ожини.
Пташина стрепенулася в гнізді
У зарослях зеленої ліщини,

Мов немовля в рожевій пелені
Всміхнулось сонце онде над горою.
Розтав туман, зітхає вітерець,
Блищить трава зеленою парчою.

Хто ж постелив по всій землі парчу?
Дав відчуття і зір щоби дивитись?
Ми в суєті не бачимо краси,
Забувши часто просто помолитись.

РОЗМОВА З ТАРАСОМ

Чи бачиш, Тарасе, яка дивина:
Звільнилася з рабства країна твоя.
Долаючи злидні і вир перешкод,
Могутню державу будує народ.
Вже батьківське слово у рідних краях
Звучить величаво у думах, піснях,
Козацькая слава вернулась до нас...
У вус посміхнувся на кручі Тарас:
- Красиві розмови, мої земляки,
Панує неправда тут цілі віки.
Моливсь я за правду малим хлопчаком,
Пасучи ягнята колись за селом.
А де ж тая правда, що досі нема,
Чогось зажурилась Вкраїна моя.
А правнуків злидні по світу женуть,
Багатим сеньйорам служити ідуть...
- Тарасе, та є ще розумні сини
У Раді Верховній засіли вони.
Клопочуться чесно за рідний народ,
Працюють без грошей і без нагород...
Тут брови невтішно нахмурив Тарас:
- Святої любові нема поміж вас.
Брати вашу шкуру давно продають
І гроші у банки швейцарські кладуть.
- А де ж ваші діти? На самому дні
Загрузли в пияцтві і у наркоті.
А мову паплюжать! О Боже, клянусь
Від сорому, мабуть, із кручі зірвусь
Пора схаменутись в сваволі такій.
Обломом живете на рідній землі.
Ви заповідь Божу забули уже,
Та кара господня на землю гряде!
Великий Кобзарю, пробач нам, пробач,
Хоч грізно сварися, хоч тихо поплач.
Не знаю чи пухом для тебе земля,
Нема чим хвалитись, Тарасе, нема.

В ХРАМІ КНИГИ

Я люблю свою бібліотеку,
Зберігаю все тут до ладу.
Кожну книжку з вигляду впізнаю,
Легко за роздільником знайду.
Так люблю, коли вони рівненько
У рядах на кожнім стелажі,
Не тому, що я тут господиня –
Акуратні в мене читачі.
Тут книжки художні й наукові,
Для дітей є віршики й казки.
А крім того – аура спокою,
В храмі книги затишно завжди.
І буває, що у літню спеку
Люди з поля стомлені ідуть,
По дорозі - у бібліотеку
Зайдуть і хоч трішечки спічнуть
Хтось про щось у мене запитає,
Інший перегляне стелажі,
Хтось газету почитає
Чи книжок візьме на вихідні.
Я ж потрібну книжку замовляю
Чи сама щось творю і пишу,
Сотворити свято помагаю –
Цим здається дихаю й живу,
Тут не скучно і не одиноко –
Кожна книжка – то жива душа.
В нас робота творча, особлива,
Та, на жаль, не ціниться вона.

РІДНА УКРАЇНА

Рідна Україна – мова солов’їна
Золоте колосся, маки у житах
Рідна Україна – вишиванка біла
Храми і світлиці в барвах рушниках
Рідна Україна то душі краплина
Пісня журавлина у ранковий час
Рідна Україна то земля єдина
Що сходив ночами босими Тарас
Рідна Україна – верба, яворина
За селом калина хилиться на шлях
У саду хатина – біла сорочина
Стежечка – стежина в зелен споришах
Рідна Україна – за столом родина
Яром – долиною стелиться туман
Батькова розмова тиха вечорова
Мамина молитва – вічний талісман.

ЕТЮД

ТИ ГІСТЬ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ

Ми живемо у лоні прекрасної живої природи. Дивуємось таємничості дрімучого лісу, милуємось лагідною хвилею річки, вдихаємо пахощі трав і квітів, ступаємо на зелену парчу лугів... Цю красу творець подарував людині. Живи, насолоджуйся, поправляй своє здоров’я!
Але людина зловживає цим. Вважає себе великим господарем на землі, а природу – своєю власністю. Заробляє гроші, створює бізнес, використовує для себе, а про неї не дбає. Ставиться зверхньо, або просто нищить її.
Ви бачили як помирає берізка? Зламана, розхристана, скуйовджені віти-коси, по білому стовбурі струмить сік... Чиясь безжальна рука знищила її. Не сік – це кров тече на білу сорочину... Де ж Мавка лісова?
Вона б свою сестрицю захистила. Її нема. Бо де ж гущавина, щоб заблудитись? У водоймі задихнулася русалка. Бляшанка їй уп’ялася у тіло...
В лузі гине підстрелена пташка. Їй би в небо злетіти. Може щойно навчилась літати. Обірвалася пісня пташина, тремтить тільце, припавши до землі...
Та біль чужий людину не тривожить. Вона не задумуючись, стріляє у птаха, засмічує ліси, плює в обличчя матінці-землі, ламає, нищить, вбиває...
Природа жива. Вона ронить сльози. Ти не власник її, чоловіче. Ти гість на цій землі.
Після тебе прийдуть інші. Залиши для них красу й невинність молодих дібров, чисту синь озер, спів пташок і свіжість зелених трав.
Ти не земний володар.
Ти лише складова частинка тієї природи. Жадібна й жорстока, з таким величним йменням – Людина.

«Синові»

Виряджає мати
У дорогу сина
Пролетіли роки
Мов одна година.

А в самої серце
То щемить, то мліє
Чи в жорстокім світі
Він прожить зуміє?

Змалечку навчала
З правдою дружити
Спійману пташину
В небо відпустити.

Розділить цукерку
Розламать хлібину…
Поведися гідно
Де б не був ти, сину.

Помолися Богу
Рано на світанні
В парці будь завзятим
Вірним у коханні.

Пошануй старого
Усміхнись малому
Не нашкодь, синочку,
У житті нікому.

Я у тебе вірю
Та сказати мушу
Не наплюй, дитино
У відкриту душу.

Хай Господня ласка
В чужині зігріє,
А в самої серце
То щемить, то мліє…