на головну

центральна районна бібліотека

  • Нові надходження
  • Віртуальні виставки
  • Бібліотекарю
  • Акція "Книга - в подарунок бібліотеці"
  • Видатні постаті Сокальщини
  • Василь Бобинський

    бібліотека для дітей

    інтернет центр

    Пункт доступу громадян до інформації;

    творчість наших читачів

    корисні лінки

    наш край

    контакти

    архіви

    книга гостей


    багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати, завітавши на сторінку

    www.sokal.lviv.ua Сокаль  і  Сокальщина

     

     

    Google

     

    RAM counter



    Василь Бобинський

    Василь Бобинський

  • Біографія
  • Вірші
  • С. Руданський "Про поезію" Дисципліна
  • Г. Костюк " Василь Бобинський"
  • Я. Славутич "Василь Бобинський"
  • До 100 - ліття від народження В. Бобинського
  • Рекомендаційна література про В. Бобинського
  • Костюк Г. Василь Бобинський

    З Василем Бобинським я вперше познайомився під час вступних іспитів до аспірантури при Інституті ім. Шевченка в Харкові. Коли скінчився мій іспит і я повернувся до своїх, у більшості ще не знайомих колег, що чекали на виклик чи висновки Комісії, то до мене підійшов приємний з вигляду світлий шатен з течкою, протягнув руку і мовив:

    — Гратулюю. Я називаюся Бобинський. Я здивовано глянув і спитав:

    — Василь?

    — Він самий. Ви знаменито відповіли Корякові. Мушу вам сказати, що я цілком поділяю позиції ПРОЛІТФРОНТу. Ви робите те, що треба і як треба. Мені була приємна ця несподівана зустріч і ця прихильність його. Я знав Бобинського з преси як автора поеми "Смерть Франка", як активного революційного західньоукраїнського поета, критика, як одного з редакторів "Вікон", які нам приносили трішки світла з Заходу. Але, що він уже тут, я цього не знав.

    — Ви коли прибули? — питаю.

    — Недавно.

    — Нелегально?

    — Ні, на радянську візу. Разом з дружиною і з сином.

    — З сином, навіть? Скільки ж йому?

    — Ось-ось стукне рік, — каже, посміхаючись, Бобинський.

    — О, Боже! Та не ж героїзм! Вітаю. Хай щастить вам доля. А син ваш виростатиме вже справжнім слобожанцем і харків'янином. Як з мешканням?

    — Більш-менш можливо.

    — Тепер хочете взятися за науку?

    — Маю намір. Мені це не пошкодить.

    — Ну, звичайно. Зичу успіхів. Тішуся, що будемо бачитись тепер Чистіше. То до зустрічів на семінарах. Це було моє перше знайомство з Василем Петровичем Бобинським. Нар. 11.III.1898). Але як аспірант, він не протримався більше як півроку. Був творчо активним. Також перекладав багато з німецької, польської, російської і французької мов. Обтяжений був працею в Об'єднанні революційних письменників Західня Україна. Після конгресу Міжнародного бюра революційної літератури (МБРЛ, листопад, 1930) він увійшов до центральної управи цієї організації й як експерт із слов'янських літератур посідав там провідне місце. Тож на аспірантську працю в нього часу вже не вистачало. Він поволі, непомітно вибув. Проте, ми з ним ще не раз бачилися. Був я не раз і на його мешканні. Жили вони в якомусь гарному, правдоподібно урядовому, будинку горішньої дільниці Сумської вулиці. Їхній синок Борис, якому тоді минув рік, пригадую, в'юнко совгався по підлозі, пробував усіма силами вже стати на ноги, підводився і падав. Тоді мило, по-дитячому сміявся. З ним сміялися щасливі батьки. Сміявся й я, дружньо поділяючи їхню родинну радість. Я любив Бобинського як поета за його добрий поетичний смак, за його нетрафаретність стилю, за його постійне шукання оновленого поетичного слова, за його неологізми, метафори й одночасно за його талант органічно поєднувати високий, навіть модерний мистецький рівень з актуальними суспільно національними проблемами свого часу. Це був гідний продовжувач Франка, його стилю і, я сказав би, Франкового поетичного голосу. Я любив його і як людину. Любив його скромний, тихий, тактовний, стримано-делікатний характер. Після кожної бесіди з ним я відчував і мав глибоке враження, що він був не тільки обдарованою мистецьким талантом, але й гуманною, правдолюбною, кришталево-чесною людиною. Це не пристосованець, не шукач особистої вигоди, а шукач правди і добра для людей. Він якось у розмові сказав, що приїхав у Радянську Україну не тому, що тут сподівався якихось особистих вигід, а тому, що вірив, був переконаний, що тут, хоч і в матеріяльно трудніших умовах, ніж на Заході, але твориться справжня велика українська культура, справжня народоправна українська держава. Він приїхав, щоб влучитися в цей великий процес і віддати всі свої сили, свій талант для творення, зміцнення і розквіту української культури і держави. І яка ж несамовита іронія доби. Комуністична влада, в яку повірив Бобинський, як у владу народну, робітничо-селянську, через кілька років показала своє справжнє диявольське, антинародне й антиукраїнське обличчя. Чесного, ідейного, ні в чому не винного поета, наприкінці 1933-го чи на початку 1934 року заарештовують, оскаржують в несусвітніх злочинах, засуджують таємно, фактично — без суду до концентраку. Там його під час масового терору проти в'язнів, наприкінці 1937 або на початку 1938, розстрілюють. За офіційною тепер термінологією він "помер" 2 січня 1938 року. Цим замкнулося перше коло трагедії родини Бобинського. Але садизм "найгуманнішої" радянської влади на цьому не припиняється. Дружину Бобинського Емілію, з роду — Пастушенко (народжена 1906 р.) з чотирирічним сином теж заарештовують. Але й цього їм мало. Сина брутально виривають з рук убитої горем матері й відсилають у невідомий їй російськомовний дитячий будинок. Самій Емілії дають 10 років концентраку й відвозять у Караганду (Казахстан, Середня Азія). Цим замкнулося друге коло трагедії родини Бобинського. Він — на далекій півночі. Дружина — в середньоазійському концентраку. Син — у дитячому якомусь притулку. Здавалось би — край. Розпука і життєва безодня. Але материнське серце не знало спокою. Воно билося й стукало в усі кінці світу, розшукуючи сина. І вона його знайшла. Довідалася, що її Бобик у дитячому притулку в місті Курську. Пише йому багато. І нарешті якийсь лист чудом дійшов. Син довідався, що мама в нього є й жива. В дитячій свідомості зароджується непереможне бажання — побачити маму, зустрітися з нею. Але, як? Дозволу ніхто не дасть. Потрібна якась особлива нагода. Така нагода сталася через років шість. Війна. 1943 рік. Евакуація Курська. Евакуюють і дитячу колонію. Борисові тоді вже 13 років. У хаосі евакуації Борис зникає з колони. У нього одна мета: знайти маму! Він мав при собі мамину адресу. Але не мав ні грошей, ні дороги не знав до Казахстану. Проте, мав непереможну волю і бажання. І він ішов. Він використовував усі, тільки йому відомі способи і шляхи, щоб прожити і рухатися на схід. Він ішов місяців десять. То був хресний шлях підлітка. Але він — переміг. 1944 року таки прийшов до мами. Можна собі тільки уявити той драматичний момент зустрічі мами з сином. Його ж від неї забрали, коли йому було всього чотири роки. Але син уже тепер від мами не відходив. Вона на той час уже була вільна. Хвора, півпаралізована, але вільна. Як тільки скінчилась війна, літом 1945 року, вони обоє вирушили до рідного краю. Що тата і мужа вже нема, — їм було ясно. Вони воліли хоч самим дійти до тих рідних місць, звідки тато колись вивіз їх, як йому тоді здавалося, в ''новий щасливий світ. Вони таки добилися до рідного краю. І здавалося, що після всіх тих безконечних мук тепер настав хоч деякий спокій, хоч відносний відпочинок для цієї стражденної, невинно мученої жінки. І до рідного краю добилася, і син коло неї. Але то лише здавалося. То було лише законне бажання живого ще людського серця. Зруйноване каторжною працею здоров'я молодої, колись щойно розквітлої жінки, вже довго не могло витримати. 6 січня 1946 року, на Різдвяні Свята, в селі Мозолівка, на хуторі Весела Гора (Тернопільщина) вона померла. Так замкнулося третє коло трагедії родини Василя Бобинського. Залишився сімнадцятирічний син Борис. За його коротке життя доля йому приділила стільки страждань, що здавалось би, він теж уже мав право на спокій і труд. Мав... але не під тією владою, яка ні за що вбила його тата й маму. Його невдовзі знову заарештували. За що? Він бо ж син страченого "ворога народу" Василя Бобинського. І він тинявся по тюрмах і таборах до 1956 року. Аж коли впав "культ" Сталіна, коли встановили, що мільйони сталінських жертв були невинні, коли реабілітували багатьох українських письменників, реабілітували й Василя Бобинського. А за ним — угледіли й невинно засудженого сина. Борис Бобинський вийшов тоді на волю. Йому добігало вже до тридцятки. Від п'ятого року життя у нього відібрали ласку матері й батька. Він знав тільки суворих і байдужих наглядачів у дитячих будинках, колоніях, тюрмах. Він зазнав гірке, безпритульне життя й тяжкі нелегальні мандри в пошуках за загубленою мамою. Знайшов її. Хвору, напівпаралізовану таки привіз у рідне село. Мама не витримала довго. Померла. А його знову — в концентрак. І ось тепер, по довгих роках, він вийшов на волю. А через десяток років, коли йому сповнилося 40 років, його життя обірвалося. Цим замкнулося четверте коло трагедії родини Бобинського. Феноменальний випадок: Василь Бобинський, його дружина Міля та його син Борис — усі троє вмирають, коли їм сповнюється 40 років. Що за фатальне число? Для мене це загадка, а трагедія Василя Бобинського та його родини — це вічно болюча рана нашого минулого.

    Сокальська центральна районна бібліотека ім. В.Бобинського