Люлі-люлі... Крізь решітку
зоряний іскриться хор.
Вмить засвітить огнецвітку
променястий метеор.
Не злякайся... Тук-тук-тук...
Не злякайсь: весілля з смутком,
щастя з муками сплелось.
Метеори мчаться хутко,
спалахнуть, займуться ось!
Ти всміхнешся... Тук-тук-тук...
Спи, сусідко. Темінь ночі
обгортає цілий світ.
Але вже вродитись хоче
воля — дивний огнецвіт.
Мрій про волю... Тук-тук-тук...
Мрій, що ти вже дома, квітко,
що вже всім нам вільний дім!
Спи, сусідко незнайома,
спокій віченькам твоїм...
Завтра світ увесь усім!
СТРІЛА
Цикл
1
Пущені пруживим, тугим луком,
в чорну пітьму дзвінко полетіли
ковані огнистим Локі стріли.
Чорну ніч розколивали звуком.
Горда дума на чолі блідому:
десь судьба захована в безмежжі!
Блиск вогню цілує горді вежі,
блиск вогню на овалі шолому.
Непобідна посестро валькірій!
Чом ця стрілка збилася з дороги,
Заблукала в мій далекий вирій?
Адже я співець убогий,
не герой, що переміг Ліндвурма!
Я лиш тиха арфа — я не сурма.
2
Де заховано твій безцінний дар —
крилату гостю з вістрям золотим?
Великий світ. Та радитись ні з ким
не має в ньому мандрівний кобзар.
Великий світе! Замалий твій храм
для світлих жарів — золотистих стріл!
Створю ж у серці другий небосхил,
йому в опіку скарб цінний оддам.
І вже іду веселими стежками
у світ, у світ — іду, немовби плив.
Несу пісні, змережані казками,
і повні жмені повседневних див.
Торкаю струни вмілими руками,
вони ж бринять, як усміхи тятив.
3
Гей, несу я казки та пісні,
гей, мандрую від хати до хати.
Але мре моє слово крилате
і минають без радощів дні.
Десь у темній печері на дні
змій поклав свої царські палати
і віки вже те царство прокляте
глушить людські казки та пісні.
Прийде час. Вирву з серця стрілу.
Стане арфа напруженим луком,
і розітнеться спів золотий.
І на вкриту кістками скалу
з диким ревом смертельним і грюком
впаде мертвий побіджений змій!
1925
БРАТАМ
Чи чуєте! Йде жар на нас,
Іде пожога, йде пожар!..
Пожар от пекла та до хмар!
Аж ясний промінь сонця згас.
А промінь сонця вже погас,
І сонце котиться у хлань...
Дивіться! Гей! Йде жар на нас
І прискає під неба грань!
Гей, браття! Там рокоче грім
Під бурі свист, під моря шум.
На скелю скеля, злім на злім
Валяться й богу виють глум.
Гей, браття! Киньмося в пожар!
Там розгін, сила, вічність там.
Упав престол, скотився цар...
Заглада, згуба, смерть катам!
Гей, браття! В бій спішім, летім,
Скидаймо з себе сталь кайдан
І, вольні духом, покажім,
Що жоден нас не вб'є тиран.
Палім, руйнуймо все старе,
Усе, що дряхле, все гниле
Та куймо кращеє, нове —
Народу щастя золоте.
Гей, браття! Гляньте, там зоря,
Маленька зіронька на путь
Нам шле проміння... Вічна тьма
Вже гине... Гляньте, там ідуть
Ряди старих борців у бій
З суворим блиском у очах...
Гей, брате рідний, брате мій,
Хватай за зброю, йди на шлях
Туди — за нами... Йди на бій!..
1917
ЛІТО
Повніє, стигне золотом земля.
Стоять збіжжя, в задумі вниз повислі,
і ссуть корінням з грунту соки кислі,
і ждуть роси в південний жар поля.
В густві стебел дзвенить перепеля.
В меднім повітрі пахощі розприслі.
Межами струнко йдуть жінки колислі,
І спів дівчат доноситься здаля.
П’янкий дурман, розтоплений в повітрі,
бичами кров шмагає у б’ючках.
Щось шелестять ясені зрадно-хитрі.
Жар півдня крила розпростер на вітрі
і до грудей землі грудьми приляг,
мов божеській красуні Леді птах...
1924
ТАЙНА ТАНЦЮ
Я в бурю кинув білу хатку,
В завію, в крутінь білосніжну.
За мною ладкали колядку
Блискучодзвонну, прудкобіжну.
А сніг мої сліди засипав
І під ногами скрипом скрипав.
Плеснула навесні лебідка,
І розпустила майви мавка.
І вмить із серця жаром квітка —
І в серце вп’ялась чорна п’явка.
А блиском іскри креше кремінь,
А в серці в мене темінь... Темінь...
До розигрів устиг Чугайстер
У ліс мене зманить свиріллю.
Мережав тонкогубий майстер
Зразки мойому божевіллю.
Десь дівся келих одоляну,
І я в безтямнім танці тану...
В безтямнім танці я кружляю
Навколо стромовин Говерли.
Навколо бачу мовчну зграю —
Мої дні вмерлі й післявмерлі...
«Гей, гори! Поклоніться долам!»
...І ритмом — колом, ритмом — колом!..
1921
MАМО
Іду, і клонюся доземно,
І вірю.
За мною, передо мною темно
В безмір’ю.
За мною, передо мною чорне,
Безкрає,
А часом блиск пожеж
Сліпучу пітьму без меж
Розгорне,
розкрає
і щезне...
Блукаю...
Зорі!
Вже в труні ви.
А в серце лізуть сумніви:
«Грядеши?.. Камо?!»
А в серці родиться і гине
У просторі
Таке, як зойк дитини:
«Мамо!»
1921
СТЕЖКА
М.Ірчанові
Та заґелґали гуси над лугом.
Розмолився орач над смугою скиби,
Розмолився орач над розсяяним плугом,
Що до сонця грав лускою риби.
Посплітались незбагнуті мислі.
Клубочками тонкі волоконця —
хрещата мережка.
Ой нависли чорні хмари...
І побігла до сонця
чорним зорана стежка...
І заґелґали гуси над лугом...
1923
ВЕЧІРНЯ МЕЛОДІЯ
Вечірній смерк окутує кімнати
Настирливим роєм гризких комах.
Голосять спомини довкола хати.
У душу кане втома й дивний жах...
В тремтючому, розвійному просторі
Зринає ряд скривавлених облич.
Очей тривожні блиски, душі хорі...
Гуде проклін, і глухо свище бич.
А над усім симфонія природи.
...Померло сонце, важкокрила ніч
Розсадовилась, топче всі народи
І злобно гонить сон із людських віч.
Далеко, десь у чорній, дикій глуші,
На дні самім, захлипується жаль...
Це плачуть скорбні, впавші в боях душі,
Та плач той глушить бич і синя сталь...
